Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Від «жаргону» до «святині»

Видавництво «Дух і Літера» представило книгу Геннадія Естрайха «Культура мовою їдиш. Україна, перша половина ХХ ст.»
11 серпня, 2017 - 10:08

Книга єврейського письменника і дослідника Геннадія Естрайха розповідає про їдишомовну літературу не лише як про галузь єврейської культури на території України, а як про частину національної свідомості євреїв, «найважливішу складову автономної, екстериторіальної єврейської нації». Література мовою їдиш постає тут як символ, «святиня», Земля обітована для всього східноєвропейського єврейства. Цікаво, що авторові вдається показати це в динаміці, тобто не як давно доконаний акт. Дослідник майстерно демонструє процес, коли простонародна міщанська мова поступово стає літературною, коли на зміну принизливому поняттю «жаргон» приходить «їдиш».

Видання складено з відредагованих, виправлених та доповнених статей, написаних англійською мовою та опублікованих у різноманітних академічних журналах і збірниках. Але, незважаючи на формальну роздрібненість тексту, авторові вдалося досягти надзвичайної змістовної цілісності й показати цей процес як послідовний, закономірний, зумовлений місцем, часом, умовами й великими зусиллями кількох поколінь літераторів і митців рух у «світле» майбутнє їдишу та його носіїв. Автор іде хронологічним шляхом і розглядає варіанти розвитку цього майбутнього. Російська імперія з її асиміляційною антисемітською політикою не стала найкращою опцією. Українська національна держава подавала деякі надії, особливо під час гетьманування Павла Скоропадського, одначе її хитке політичне становище і себебачення євреїв лише в лоні російської культури робило цю перспективу неможливою.

Звичайно, у першій половині ХХ ст. «світле майбутнє» їдишу мало досягатися третім шляхом — у процесі будівництва так само (а може, й більш) «світлого» майбутнього усього Радянського Союзу, чого їдишомовні письменники та критики і не збиралися заперечувати. Навпаки, лише СРСР із його боротьбою проти міщанської відсталості міг бути місцем народження прогресивної «секулярної їдишської культури», «соціального перетворення» традиційного містечкового єврейства на освічений єврейський пролетаріат. Їдишомовна пролетарська література мала стати одним із рушіїв і виразників цього процесу. Ба більше, вона творила паралельний світ, де вже досягнуто «комуністичного раю». І цей світ був чітким силуетом чогось далекого, але можливого, нагадуванням і закликом до щоденної боротьби, утопією, яка в радянській дійсності обов’язково стане реальністю. Геннадій Естрайх показує, як їдишомовні письменники й поети неодмінно ставали суб’єктами творення радянського єврея, що пориває з минулим і консервативним життям, прямуючи у прогресивне майбутнє, таке комфортне для нього та його культури.

«В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА СРСР НЕ ІСНУВАЛО УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ»

Автор часто вдається до біографічного методу, показуючи, як цього майбутнього вже досягли їдишомовні літератори, критики та інші митці. Майже всі вони вихідці зі штетла — осередку саме того зловісного, закостенілого й відсталого дрібнобуржуазного єврейського світу. І так може статися з кожним, хто вибере освіту, модернізацію, секуляризацію — комунізм, зрештою. І все це за умови розвитку їдишу та національно-культурної автономії євреїв. Використання у статтях статистичних даних опитувань і переписів протягом першої половини ХХ ст. дозволяє побачити, що поволі, але поступальним рухом «соціальне перетворення єврейства» усе-таки вдалося.

Окремою й дуже цікавою темою у книжці «Культура мовою їдиш. Україна, перша половина ХХ ст.» виступають українсько-єврейські відносини у сфері літератури та історичної пам’яті. Й хоча більшість статей стосуються єврейства саме в Україні, власне України там дуже мало, оскільки, як зазначає автор, ні в Російській імперії, ні в Радянському Союзі не існувало українсько-єврейської ідентичності. Геннадій Естрайх наголошує на цьому, згадуючи своє ставлення до української мови у школі. Це відбувалося двостороннім шляхом: українці розглядали євреїв як чужинців і навіть ворогів, євреї вбачали в українцях потенційних погромників. Не дивно, що такі стереотипи перекочували і в літературу. Хоча й тут автор демонструє глибокі знання й широке коло дослідницьких інтересів, показуючи нечасті випадки українсько-єврейської культурної співпраці (переклади творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Остапа Вишні, спільні театральні постановки тощо).

Праця Геннадія Естрайха може зацікавити не тільки науковців, але й пересічних читачів. Попри науковий імператив у стилі письма, цей текст містить цілий пласт розмовної єврейської лексики, яка робить його більш легким і привабливим. У ньому поєднуються ознаки літературознавчого, біографічного, історичного дослідження. Крім того, автор вдається й до історії єврейського повсякдення, що в потоці розповідей про з’їзди, політичну й громадську діяльність, сюжетні й формальні пошуки ліриків та прозаїків допомагає читачеві «розслабитися» і вкласти всю інформацію у логічний ланцюг.

Книжка «Культура мовою їдиш. Україна, перша половина ХХ ст.» актуальна особливо тепер, коли українці вчаться не ділити світ на своє-краще й чуже-гірше. Дуже цікаво поглянути, що ж відбувалося в таборі «інших» в умовах того самого непростого життя першої половини минулого століття.

Леся ШЕВЦОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments