Жити — значить змінюватися, змінюватися — значить дорослішати, а дорослішати — значить невпинно творити себе самого.
Анрі Бергсон, французький філософ

Війна – це «немодно», «нецікаво»?..

У видавництві «Віват» побачила світ нова книжка Артема Чеха «Точка нуль»
11 серпня, 2017 - 10:11

«Цей автобус із провокаційною емблемою «Танцюють всі» — знущально комфортний, ніби везе пасажирів не на полігон, а на якісь «грязі». Сорок один новобранець і двоє офіцерів супроводу. Ми їдемо до рівненської учебки», —  так починається нова книжка Артема Чеха «Точка нуль».

Збірку есеїв відкривають короткі розповіді про «учебку». Про біг та інші фізичні вправи, про командування й тих, хто вчиться разом із ним. Про перших «двохсотих», які не складають нормативи через вік чи стан здоров’я, і невідомо, що з ними буде далі.

А ще — про першого дезертира, який прийшов добровольцем, а потім попросив кількаденну відпустку через сімейні обставини — і не повернувся. Або про того, хто поцупив дезодорант у крамниці.

Розповідає Чех і про перших друзів, які нагадують батьків чи братів або нікого з них, натомість встигають пустити в серце корені своєї доброти і людяності. А потім отаких друзів розділяють по різних підрозділах, і стає зрозуміло: дружба була випадковою, не на ціле життя.

Загалом за понад рік служби мобілізованому письменникові вдається помандрувати країною. Тут і коротке перебування в Гайсині, і довге — в Партизанах, потім — Фрунзе і Лазурне, посеред спекотного й липкого, трохи солонуватого від поту та запаху моря херсонського літа, де доводиться охороняти себе та об’єкт, ніби це вже справжня війна. Де фермери не розуміють, що посеред мирного степу з кавунами робить група військових, де туристи танцюють на нічних дискотеках, а вдень їдять морозиво, креветки та іншу типово пляжну їжу, викидаючи сміття просто в пісок біля себе.

Потім — полігон біля Миколаєва, де наші армійці проходять вишкіл разом із американцями. Щоправда, мобілізованих відділяють ледь не колючим дротом, щоб «янкі» не побачили погану форму і кросівки замість берців, а ще зброю, якій більше років, ніж середньостатистичному американському десантникові.

Спочатку захоплений і натхненний ідеєю потрапити на фронт, де так хотів бути ще в 2014-му, Чех бачить більше «зради». Але Саня Б., один із тих, кому присвячено книжку, вчить столичного «напівхіпстера» (визначення автора) бачити переваги в усьому. Мовляв, могло бути й гірше. Саня каже, що в Чеха друзі-журналісти, які можуть зняти сюжет чи написати про погане забезпечення в армії, а в нього, простого хлопця, таких друзів немає, тому доводиться змиритися.

З одного боку, це слабкість, — заплющувати очі на проблеми, ділити «зраду» надвоє чи надесятеро. А з другого — у цьому є життєва мудрість. Відпустити ситуацію і довіритися їй, якщо нічого не можеш змінити. Шукати позитив скрізь, бо він скрізь і є, великий чи маленький, але є. Як-от італійська кава чи кавун на обід, як прогноз теплої погоди на найближчі кілька днів, як бавовняна, а не синтетична форма.

А потім починається війна. Вона не героїчна, як у фільмах чи книжках. Вона — справжня. Один військовий спився до «білочки» — йому здається, ніби осколками міни вибило серце, хоча сам днями не вилазить зі своєї нори.

Командир застрелився в «зеленці» восени, і його знайшли лиш через кілька місяців, напіврозкладене, напівз’їдене голодними дикими донбаськими тваринами тіло. Увесь час від зникнення його вважали дезертиром, який або перейшов на бік ворога, або поїхав на заробітки за кордон.

Війна — це коли вночі можеш переплутати кота, що шарудить у кущах, із диверсантом, і випустити обойму набоїв. Війна — це коли бліндаж заливає тала вода так, що він перетворюється на підземне озеро, в якому плаває все, що стояло на підлозі. І тільки матраци дивом залишаються сухими.

Війна — це коли страшно, що загинеш від кулі чужого чи п’яного свого. Або що весь бліндаж виріжуть чеченці. Або потрапиш у полон.

Війна — це коли хочеться додому, хочеться побачити дружину, але навички спілкування з тими, хто ніколи не бачив фронту, втрачено, і тягне назад, щоб знову мріяти у вогкому окопі про рідних.

Війна — це знайомство з місцевими, більшість із яких мріє про мир, про припинення вогню, і їм байдуже, чи вони будуть в Україні, чи в «ЛНР».

Чех у цій книжці дуже щирий. Він цинічний, коли розповідає про кошеня чи про фронтових повій. Ліричний, коли описує краєвиди. Щемкий, коли згадує бабусю, якій нічим топити в грубі, тож вона збирає новорічні ялинки.

У цих есеях багато автора і його досвіду, який би Саня Б. назвав іншим, лайливим, словом.

Хто шукає героїки чи подвигів, тому «Точка нуль» навряд чи сподобається. Бо тут є будні — смішні, гіркі, сумні, страшні, радісні. Будні, через які проходять ті, хто опинився на «нулі». Книжка підійде тим, хто шукає правди.

Повсякденність окопної війни змінює тих, хто був там, назавжди, — піднімає своєю книжкою важливу проблему Чех. І тут уже питання до суспільства: наскільки ми готові прийняти цих камуфльованих людей із їхніми камуфльованими «тарганами», із їхніми болючими спогадами і притлумленим почуттям небезпеки.

«Війна — це немодно», — стверджує Чех. Важко з ним не погодитися. Суспільство «втомилося» від новин із фронту.

«Війна — це нецікаво», — пише він. І своєю книжкою спростовує власне твердження.

Анастасія ФЕДЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments