Візуальний вимір поезії

Вона щасливо поєднує слово як поетичний образ та візуальні образи, втілені в ілюстраціях. Пильна, а то й прискіплива увага до світу — природний спосіб її мислення, що втілюється на папері.

«І ФУТУРИСТ, І АНТИКВАР»

— Попри молодий вік, ви глибоко усвідомлюєте сув’язь поколінь і часу, епох. Звідки ностальгійні нотки у спогадах про Острог, де навчалися, Київщину біля Фастова, де часто бували в дитинстві? Молодість рідко озирається: вона задивлена в майбутнє...

— У Михайля Семенка, поета-авангардиста 1920-х, є дуже близьке мені означення: «і футурист, і антиквар». Але минуле легше роздивитися, воно у потрібному зумі. До речі, поїхати вчитися в незнайому мені Острозьку академію підштовхнуло саме минуле, дух місця, оригінальність. І хоч я перебувала там лише рік, то справді був засадничий період.

А не відпускає мене біографічна археологія: ось моя прабабуся Юлія на старому дивані в Білій Церкві розповідає про своє київське дитинство початку ХХ століття, гімназійні роки у Фундуклеївській гімназії, революцію, згадує дядька Леонтія Зубченка — депутата першої Думи від Київської губернії, село Ковалівку на Київщині — звідки Зубченки родом. А інший прадід, Мирон Васильченко, написав чимало спогадів. І таких історій чимало, вони з дитинства, і не дивно, що в дебютній книжці «Червоні чоловічки» багато сімейних старих фото. Пам’ять для мене — це не щось далеке та вицвіле, це атлас із картами, де я бачу напрямок своїх шляхів та ритм кордонів.

— Ви професійна ілюстраторка. Чи можете сказати, що візуальні образи переважають у вашому письмі? Кілька слів про ваші пошуки поєднання тексту й ілюстрацій.

— Так, переважають. Я завжди найперше бачу метафору. Вдихи білих квітів і видихи червоних ягід — це ж дихання куща. Добре, нехай це називається поезією. Я лише тепер прийшла до того, що готова поєднати свої історії та зображення. І якщо говорити мовою фаху, то я непрофесійна ілюстраторка, вчуся і працюю одночасно.

— Що для вас органічніше: природа й поезія чи урбаністика й поезія?

— Насправді, все. Як там у Домонтовича: «Спостерігати природу з тераси ресторану...» Десь так. Парки та сквери, вписані в міський пейзаж, і будинок, завод чи замочок серед полів — і там, і там це «магніти» для ока, домінанти. У моїй другій книжці «Verde» дуже багато про рослинність, але це не лише образний ключ, це така «вегетативна» філософія — неспішності, потуги, циклічності, вчасності. Але вона проступає крізь топос міста.

«МЕНЕ НАЙБІЛЬШЕ ЗДИВУВАВ МИХАЙЛО ЛЕБЕДИНЕЦЬ...»

— Ви співупорядниця антології «Українська авангардна поезія (1910—1930-ті роки)». Чия творчість стала для вас найбільшим відкриттям?

— Кілька слів про саму книжку. Ідея виникла під час навчання в Могилянці, я писала тоді про українські авангардні маніфести, і власне вірші, з їхньою залізобетонною декларативністю, теж не варто було оминати. Як зараз пам’ятаю, що хотіла таку книжку, яка б полегшила бібліотечні пошуки. І от якось у мандрах Карпатами з Олегом Коцаревим виникла ідея об’єднати певний корпус текстів під однією обкладинкою. А видавництво «Смолоскип» нас підтримало.

Мене найбільше здивував Михайло Лебединець — рвучкістю: як біографії, так і текстів. То він консул УСРР у Польщі, а то, «відсторонений від справ», керує Одеською оперою, а потім береться за переклади польської літератури (але це його не врятувало від розстрілу 1934-го). Наприклад, він переклав роман «Палю Париж» польського футуриста Бруно Ясенського.

Видно, що поезія була для нього у двадцять років просто заграванням, почасти з модою, почасти з революційністю, але талановитим заграванням. Усього дві книжки — «Пасма життя» (1919) та «Вікно розчинене» (1922), а голос — упізнаваний, з багатьма яскравими неологізмами, його вірші нагадують мені мовну гімнастику.

— Поезія та соціальні мережі. Чи існують для вас певні межі у віртуальному спілкуванні?

— Соцмережі — це суспільні майданчики, і вам вирішувати, чи це у вас кухня, чи книгарня, чи стадіон. Тобто ви можете обирати кут подачі й рівень дискусії. Оскільки той же Facebook — це зручний канал спілкування, то і поезія там доречна. А межі ті ж самі, що й у реальному спілкуванні, — грубість однаково створює бар’єри. Просто існує видимість, що у віртуальному такі прояви легше блокувати.

— Ви молода мама. Наскільки тема материнства є для вас саме темою поезії?

— Є кілька нових віршів про це. Один із них «Парк батьківства» — про скульптури Ґустава Віґеланда, його парк в Осло — сплетені тіла, неналежність тільки собі, така метафора вузла, що поєднує наступну ланку існування. Колись, читаючи «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, де у фіналі героїня вагітніє, я сприймала це по-одному, як логічне завершення витка історії, символічної дитини.

Тепер я воліла б почитати, а що було далі, чи виграла така сильна героїня битву за свою особистість. Це ілюстрація того, над цим я зараз думаю. А, загалом, пишу про різне, як і раніше. А конкретно — як маму — мене більше турбує соціальна сфера: всі ці пандуси, громадський транспорт, моделі поведінки.

«ТОНКА МЕЖА МІЖ ГРОМАДЯНСЬКОЮ ЛІРИКОЮ І МАНІПУЛЯЦІЄЮ»

— Чи вважаєте, що поети зобов’язані відгукуватися на «злобу дня»?

— Поети й поетки нічого, на мою думку, не зобов’язані, крім талановитого і доброго письма. І тут без тематичних винятків. От, наприклад, за соціалізму в Чехії виникла течія «фекалізму», яскрава альтернатива соцреалізму, з викличною позицією протесту проти цензури, і «на злобу» дня ж, не заперечиш. Але без пафосних слів про «совість народу» тощо. Бо це щось абстрактне.

Де була, скажімо, совість українського народу, коли Катерина Білокур писала свої картини, зневажена і закинута? Десь так само і з громадянською лірикою — тут дуже тонка межа, щоб не перетворити її на банальну маніпуляцію. Мене, наприклад, дуже вразив вірш Люби Якимчук «Розкладання» про війну на Донбасі, але такого небагато.

— Вас чимало перекладали. Наскільки орієнтуєтеся в сучасній поезії: чеській, польській, болгарській та ін.?

— Не скажу, що обираю для читання виключно поезію, якраз останнім часом більше прози. Так я відкрила для себе польського письменника Яцека Денеля. А якщо все ж про поезію, то це Евґеніуш Ткачишин-Дицький, Юлія Федорчук, Богдан Задура, Анета Камінська. Анета — неформальна поетична амбасадорка України в Польщі, перекладачка, стараннями якої вийшло близько десятка українських видань.

Зі старших люблю Шимборську, Мілоша, Гартвіґ. До речі, про болгарську поезію. Цього року в Софії завершився болгарсько-український проект, у межах якого вийшли дві двомовні антології: «Болгарський поетичний авангард» та антологія наших поетів-авангардистів. Я мала стосунок до останньої, і було цікаво спостерігати, як українські явища проявляються через іншу культуру.

ДОВІДКА «Дня»

Юлія Стахівська народилася в Житомирі. Поетеса, ілюстраторка, журналістка. Авторка поетичних книжок «Зав’язь думок», «Червоні чоловічки», «Verde». Має закордонні публікації: у польських часописах Respublica, RADAR, антології «Жіночий портрет в оберненій перспективі: 12 поеток із Чехії, Словенії та України», у чеському журналі світової літератури PLAV, в італійській поетичній антології Made in Ukraine та ін. Перекладач віршів Чеслава Мілоша для проекту «Підказаний Мілош».