Мистецтво — саме життя, і воно безсмертне.
Оскар Уайльд, англо-ірландський поет, драматург, письменник, есеїст

Ярослав Iвашкевич: нове повернення в Україну

Дмитро Павличко представив книжку перекладів віршів видатного письменника
6 жовтня, 2017 - 10:33

Ярослав Івашкевич (1894 — 1980) був видатним письменником ХХ століття, — і не тільки польським. Бо ж народився він на Вінниччині, навчався в Києві, товаришував із багатьма українцями, лишив багато творів на українську тему і перекладів з українських поетів (зокрема, зі свого приятеля Євгена Маланюка). Очевидно, письменник таки мав (говорячи сучасною термінологією) «подвійну ідентичність», продовжуючи традицію тих поляків з українського Правобережжя, для яких легенда про козака Вернигору й про країну, яка «тече молоком і медом», важила не менше від основ власної польськості.

Отже, те, що Івашкевич був (принаймні до певної міри) й українцем так само, не заперечуватимуть навіть більшість серйозних польських дослідників. А ось те, що він був великим письменником, — доводити доведеться сьогодні дещо довше. Адже він упродовж десятиліть був ще й частиною «офіційної вітрини» ПНР — головою Союзу польських письменників, депутатом (хоч і безпартійним) контрольованого комуністами сейму, лауреатом Ленінської премії «За зміцнення миру між народами». Такого сьогоднішня Польща (принаймні її частина) не прощає. Відтак вірші Івашкевича відсутні в обох (дуже добрих і репрезентативних!) антологіях польської поезії, виданих у Варшаві вже в новому тисячолітті, які є в хатній бібліотеці автора цієї рецензії.

Натомість рецензована книжка засвідчує ще раз очевидне: Івашкевич таки був великим поетом, рівня Мілоша й Шимборської, який справді не отримав Нобелівської премії з літератури переважно з політичних міркувань. Це дозволяють зрозуміти не лише оригінали (видання — «білінгва»), а й переклади Дмитра Павличка, де адекватно відтворено всю поетичну палітру Івашкевича — від юнацьких спроб — через естетику «Скамандру» — до мудрих пізніх текстів, де звучить фізично відчутна туга прощання зі світом:

Добраніч, квіти небесні, добраніч,

рожева зірко,

Добраніч, птахи в блакиті, добраніч,

трояндо розквітла!

Добраніч, вечірня тишо, де звук

пролітає стрімко,

Добраніч, душе, де холоне й поволі

зникає світло.

(«Остання пісенька мандрівного підмайстра»)

Відразу нагадаймо давно відоме: Дмитро Павличко є сміливим перекладачем — у тому розумінні, як вживали цей термін Микола Зеров і Максим Рильський. У виборі між буквалістичним відтворенням усіх рис оригіналу (завдання з самого початку нереальне!) — і побудовою розкутого і природного поетичного образу, що відповідає поетиці цього оригіналу, — поет незмінно вибирає друге. Дослівно останній рядок в Івашкевича звучить так: «Добраніч, тіло гаряче, добраніч, душе, що холоне». Хтось пожаліє за втраченим у поетичному перекладі протиставленням (теж доволі важливим). Але більшість просто порадіє цілісності всієї цієї прекрасної строфи, яка досконало передає найголовніше: настрій прощання старого поета з усім, що було для нього важливе.

ДЛЯ КОЖНОГО ВІРША — СВОЇ БАРВИ

Для перекладу Дмитро Павличко обрав не тільки тексти, що репрезентують різні етапи розвитку поезії Івашкевича, а й (що й природно) вірші, пов’язані з Україною, від ранніх шкіців до написаного в рік смерті триптиха «Вежі» (що й дав назву книжці). В ньому, наче на підтвердження сказаного вище про подвійну ідентичність польського поета, постає церква святого Дмитра — «кривавих сорочок ножів сумна колиска» — і вічний містичний козак Вернигора. Причому для кожного вірша — і для раннього романтичного етюду Києва чи Поділля, і для пізнього маленького шедевру «Александрійська трилогія» (що виразно перегукується з подібними маленькими шедеврами Кавафіса) перекладач знаходить свої особливі барви.

Про цю «Трилогію» хочеться сказати окремо: адже образ вірного пса, що ненароком пережив свого володаря Дарія, картини самогубства Клеопатри і смерті Александра — про всі часи і для всіх часів.  Часом один-два рядки тут («Чи міг я знати, що нова епоха розпочалася? / Пси епох не знають»; «Я спробувала їхній сік, звичайно, / на служницях»; чи «Ах, що за пишні будуть ігри / на похороні тому!») у концентрованому вигляді містять те, про що менш талановитий віршник написав би багато строф...

Книжку вдало доповнюють сповнена справжньої юнацької пристрасті післямова мудрого старого перекладача — і його, тоді ще молодого, листування зі старим польським Метром.

Звісно, кожне книжкове видання має свої недоліки. Цьому —  можна поставити на карб завелику кількість елементарних друкарських помилок у польських текстах. Навіть останню літеру на титулі в польському варіанті назви довелося заклеювати. Трапляються помилки і в українських текстах. Причому добре, коли вони очевидні. Але, скажімо, зустрівши на с.117 «шарпливе ложе з льоху», читач тільки за допомогою польського оригіналу може збагнути, що йшлося, очевидно, про «ложе з моху»... Добре було б, якби для наступного видання всі ті помилки було виправлено.

Сподіваюся, що це наступне видання таки знадобиться: надто яскрава й добра вийшла поетична книжка. Тому насамкінець слід скласти подяку ініціаторам та виконавцям проекту «Бібліотека польської літератури» — Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, Міжнародній школі україністики та Інституту літератури НАН України, який за 18 років існування подарував нашим читачам уже 13 по-справжньому вартісних книжкових видань, особливо важливих тоді, коли на донедавна ясному небосхилі польсько-українських відносин помітно захмарилося.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, перекладач
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments