Право – зворотний бік обов'язку.
Жан-Поль Сартр, франузький письменник, філософ

Йосиф Зісельс: «А я й є український єврей»

У видавництві «Дух і літера» вийшла книжка у жанрі бесіди
17 березня, 2017 - 09:58

Я вичитав усе, що хотів знайти у книжці розмов єврейського та українського інтелектуала, дисидента Йосифа Зісельса з відомою польською журналісткою Ізою Хруслінською «Ти відкриєш мої уста мої...», що 2017 р. вийшла друком у видавництві Києво-Могилянської академії «Дух і літера» з передмовою ще одного інтелектуала і дисидента Мирослава Мариновича. Так часто буває, коли знайомишся з писаннями видатних людей: кожен знаходить в них щось для себе. Це не зайві слова. Як колишньому літературному критикові, мені відомо, що краще висловити людині за життя те, на що вона справді заслужила, ніж потім пригадувати, що треба було зробити це раніше.

МІЖНАЦІОНАЛЬНИЙ ДІАЛОГ

Жанр бесіди, чи розмов, є специфічним, есеїстичним і, мабуть, найкращим для такого випадку. Оскільки невідомо, чи сам Йосиф Зісельс знайшов би час пригадати всі перипетії шляху до своєї теперішньої ідентичності, якби не журналістська наполегливість такого зацікавленого співрозмовника, як Іза Хруслінська. Вона вела розмову, вміло повертаючись до тих вузлових пунктів, що насправді можуть бути цікавими не лише для української та єврейської, але також і для польської публіки. Тобто книжка розрахована на будь-кого, хто цікавиться сучасною Україною, колишнім «соціалістичним табором» і пострадянським простором. Однак для нас особливо важливим є сам процес здійснення міжнаціонального українсько-єврейсько-польського міжнаціонального діалогу, що відбувається через такі інтелектуальні події.

Найкраще і найбільше, що ми можемо мати у стосунках між різними народами, — це довіра і повага один до одного: те, що руйнується незвичайно легко і швидко, а надолужується дуже довго і важко. Сам міжнаціональний діалог відбувається лише через посередництво незалежно мислячих інтелектуалів. Вони завжди можуть зробити багато навіть за часів воєн, взаємної глухоти і безвідповідальних політиків.  Йосиф Зісельс постійно веде мову про формування різних ідентичностей: своєї власної, теперішньої єврейської (він поділяє її на західну, ізраїльську та східноєвропейську), а також сучасної української. Тому що він сам будує себе впродовж життя. І десь у розмові навіть згадує про філософію екзистенціалізму. Вона спирається на ідею, що людина може сама себе будувати.

Йосиф Зісельс є раціонально мислячою людиною, професійним фізиком. Він здатен аналізувати себе самого і світ довкола за будь-яких умов. Цікаво, що цей раціоналізм спрямований не на здобування якихось матеріальних дивідендів, а на реалізацію цілком неприземлених і навіть романтичних цілей. Він знаходить відповідне обґрунтування в єврейських традиціях: допомагати слабшому, змінювати світ на добро. Хоч при цьому розуміє, що запорукою виживання єврейської діаспори в усьому світі протягом довготривалої трагічної історії було намагання бути біля сильного. У цьому і полягає головна причина накопичення стереотипів взаємної недовіри між українцями та євреями, які жили разом у рамках різних імперій. Тут і конкурування перед обличчям чужої владної системи — хто краще їй сподобається, — і нерозуміння одне одного в часи, коли українці в котрийсь черговий раз зі зброєю в руках намагалися стати вільною нацією.

Діяльність таких інтелектуалів, як Йосип Зісельс, сприяє саме накопиченню добра. Ще раніше мені пощастило бути знайомим із Мартеном Феллером, унікальною людиною, яка взагалі була позбавлена не лише будь-якого зла, але, здається, навіть думати не могла про погане. Під впливом Василя Іванишина він опублікував свої книжки з довгими, майже бароковими назвами: «Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них» (Дрогобич, 1994) та «Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них» (Дрогобич, 1998). Професор Феллер мав особливу місію поширення людяності як основи взаєморозуміння. Він також народився радянським євреєм, коли єврейська ідентичність, як іронічно зауважує Зісельс, найбільше підтримувалася державним антисемітизмом.

 ШЛЯХ ДО СЕБЕ

Йосиф Зісельс — людина активної дії. Він міркує не в такий спосіб: як би навколишній світ сам собою змінився на краще. Натомість щось робить для цього кожного дня. В якийсь момент виявилося, що йому необхідно зрозуміти, що це насправді означає, що він — єврей? Тому Зісельс вивчає історію своєї родини, потім приходить до мови (чи радше мов, бо тут важливі обидві — їдиш та іврит), історії, культури, релігії. Завжди були якісь спогади з дитинства, пов’язані з традиційними святами, хтось довкола знав їдиш, були поодинокі контакти з родичами, які опинилися за кордоном — в Румунії та Америці. Його родина походить із Бессарабії. Доля рідних стала віддзеркаленням новітньої історії Східної Європи, «кривавих земель», — за висловом Тімоті Снайдера.

Старший брат батька став комерсантом, одружився з дочкою відомого російського мільйонера Сави Морозова і потрапив до Москви. Там у 1925 р. був розстріляний новою «прогресивною» владою. Середній брат навпаки, став на бік більшовиків і все життя прослужив у ЧК — НКВС — МДБ, зрештою оселився у Ленінграді. Його діти потім повністю перервали будь-які контакти з українською гілкою через дисидентство Йосифа. Батька (молодшого в родині) радянська влада «визволила» пізніше — спочатку він залишився на румунській території й навіть у міжвоєнний час служив там у армії. Потім, уже в СРСР, працював на залізниці, займався багато чим — треба було утримувати родину. Під час війни вони потрапляють в евакуацію до Узбекистану, де і народився Йосиф Зісельс.

Надзвичайно важливе значення в його житті відіграло місто Чернівці. Там він застав ще вцілілі родини німецькомовних євреїв, які ще пам’ятали про особливо сприятливі своєю толерантністю часи Австро-Угорщини. Раціональне і тому критичне мислення Йосифа Зісельса ніяк не могло змиритися з реаліями радянської влади, що були б дуже смішними, якби не такими жорстокими і нелюдськими. Його незгода з режимом була принциповою. Ставши на шлях дисидентства, він уже пов’язує своє життя з українським середовищем. Треба зважати на те, що до 30 років українська мова, історія й культура майже не були присутні в його житті. Це була свого роду «нішева» культура не лише у Чернівцях. Можна було прожити в Україні ціле життя і ніде з нею не перетинатися, вважаючи, що ти живеш у зовсім іншій країні.

Тут починається найцікавіше. Трансформації Зісельсової ідентичності привели до розуміння, що його шлях до єврейства пролягає через українство. Спочатку це було лише знайомство. А далі прийшло усвідомлення того, що він чомусь не може бути настільки євреєм, наскільки його нові побратими були українцями. Йосиф Зісельс опановує українську мову, багато читає і слухає, спілкуючись з українськими політв’язнями, про те, яку ціну платять українці за право мріяти про власну незалежність. Разом із тим він зміцнюється у своїй єврейській ідентичності, що на неї, як і на цілу єврейську громаду, починає впливати гордість за далеку державу Ізраїль.

Важливо зауважити, що Зісельс відбував своє ув’язнення не в політичних, а кримінальних зонах. Однак ми не знайдемо нарікань у спогадах. Автор є сильною і цільною людиною. Він цілком раціонально пояснює: бо від початку знав, на що йшов. Все сприймає як досвід, що лише сприяє його персональному зміцненню і зростанню. Вважає дисидентський період життя своїм «зоряним часом».

Одним із напрямів діяльності Йосифа Зісельса, поруч із дисидентською активністю (створенням і поширенням самвидаву, викриттям злочинів радянської психіатрії, підтримкою політв’язнів та ін.), була допомога тим єврейським родинам, які вирішили залишити Радянський Союз. А це було нелегкою справою. Сам він ніколи не планував і не намагався знайти собі інше місце проживання — поза Україною. Це також був його вибір і самореалізація. Поступово він приходить до того, що вже ідентифікує себе як українського єврея, доля якого пов’язана лише і насамперед з Україною. На його думку, створення найкращих умов для розвитку української єврейської громади пов’язано з успішністю самої Української держави.

ЗА ВАШУ І НАШУ СВОБОДУ

Як на мене, глибока ідеологічна антиімперська налаштованість Йосифа Зісельса також значною мірою походить з української визвольної риторики. Він віддає належне українським побратимам, з теплотою згадуючи зокрема про націоналістів, людей «без страху і докору» — Ярослава Дашкевича та Зеновія Красівського. Обидва вони й такі, як вони, були пов’язані з традицією збройної боротьби за українську самостійність і, очевидно, мали значний вплив на нашого автора. У відповідь на запитання про його ставлення до декомунізаційних законів він каже: «Декомунізацію треба було розпочати, це треба зробити, краще пізно, ніж ніколи. (...) там є й Українська Гельсінська група, є також ОУН і УПА, й усі інші. Мені це не заважає, бо я про ОУН і УПА знаю більше, ніж інші, але багатьом це заважає, зокрема в Польщі».

Йосип Зісельс разом з Ізою Хруслінською роблять спеціальні екскурси в історію антисемітизму. В той час, коли наприкінці XIX — на початку XX ст. практично скрізь у Європі та Америці вже були подолані середньовічні забобони та їхні легальні наслідки, лише Російська імперія продовжувала культивувати антисемітизм на державному рівні, фінансуючи та ідеологічно обґрунтовуючи його. У книжці український визвольний рух повністю відокремлюється від політики антисемітизму, а Симон Петлюра згадується як жертва обставин.

У зв’язку теперішньою українсько-російською війною, у т.ч. пропагандистською, варто згадати, що вже опубліковані матеріали французьких спецслужб, які від часу появи Шварцбарда у Франції знали, що він агент ЧК. Вони «вели» його, фіксуючи всі контакти і зв’язки: всіх, хто контактував із Шварцбардом, автоматично зараховували до більшовицької агентури. Тобто весь процес над «народним месником», який ніби хотів помститися українцям за погроми, фактично був зрежисований у Москві. Образ українця-антисеміта значною мірою формувався саме на цьому процесі, що мав великий міжнародний розголос спочатку у 1920-х, а потім у 1950-х рр. Як тут не згадати сучасну путінську пропаганду.

Це нормально, коли народ відстоює свою державність зі зброєю в руках. Для Йосипа Зісельса є зрозумілим, що проголошення української незалежності у 1991 р. було не наслідком якоїсь макабричної еволюції УРСР, а саме результатом боротьби багатьох поколінь українців і таких, як український єврей Зісельс, за цю незалежність. Просто кожна епоха приносить свою риторику, форми і методи боротьби. Тому символічні аналогії між збройний опором УПА, Революцією Гідності, добровольчим рухом, антиросійським фронтом на Донбасі є більш ніж очевидними. У цьому контексті ми пам’ятаємо не лише приклади єврейських добровольців, завдяки яким зірка Давида опинилася на червоно-чорному прапорі.

Важливо, що український дискурс на початку ХХІ ст. несподівано виявився привабливим для всіх громадян України, для єврейської громади, насамперед в особі її інтелектуалів, активістів, рядових учасників і військових інструкторів Євромайдану. Промова Йосипа Зісельса на Майдані 15 грудня 2013 р. під назвою «За вашу і нашу свободу!» має, без перебільшення, історичний характер. Вона не лише по-новому окреслила ідею української політичної нації, а й закликала національні меншини до спільної боротьби заради спільного майбутнього в Україні. Назва промови також відносить нас до історії українсько-польських антиімперських відносин. Загальна привабливість українського визвольного руху пов’язана також із тим, що його справедливо ототожнюють із надзвичайно активним громадянським суспільством, де кожному, хто хоче щось зробити для України, знаходиться відповідне місце.

Українська революція дала багато неймовірних прикладів. Коли я йшов на зустріч із студентами, які 21 лютого 2014 р. прийшли з Майдану і захопили приміщення Міністерства освіти і науки України, мене зупинив на блокпості біля входу хлопець у касці, бронежилеті, з бейсбольною бітою в руках. Він вимовив магічну фразу, яка мала ідентифікувати всіх «своїх»: «Слава Україні», — й вимогливо, пильно дивлячись в очі, чекав на мою відповідь: «Героям слава!», щоб потиснути мені руку і нарешті пропустити в приміщення МОН. Це був громадянин Ізраїлю, який на той час жив у Західній Європі. Він відразу приїхав на Майдан, а після нападу Росії пішов добровольцем на фронт. До речі, він і досі продовжує воювати.

ЖИТИ — ОЗНАЧАЄ ЗМІНЮВАТИ СВІТ НА КРАЩЕ

Повертаючись до книжки Йосипа Зісельса, нам стане зрозумілим, що він вірить не в революцію, а в еволюцію, що, на його думку, може принести потрібні суспільні зміни та змінити самих людей. Революція надзвичайно важлива. Вона ламає те, що вже непотрібне, виставляє нові орієнтири. Але держава нової якості не створюється відразу після усунення попередньої владної системи. Зміна попередніх звичок, укладів, усталених практик, зразків поведінки, врешті самого суспільства потребує більшого часу. Це знову раціоналізм Зісельса, що зупиняє читача перед захопленим впаданням у будь-яку ідеалізацію. Називає себе скептиком і дегероїзатором. Мовляв, ніколи не треба спрощувати: так, багато зроблено, але на нас ще чекає велика праця.

Цікавими є його роздуми про важливість прикладів виживання і розвитку держави Ізраїль, який утримується в демократичних рамках, незважаючи на постійний стан війни. Йосип Зісельс вказує на недосвідченість і подекуди навіть наївність українців у відстоюванні своїх національних інтересів. Справді, тільки дуже молода держава може в умовах війни дозволити собі функціонування мас-медіа, які виступають проти України і фактично підтримують агресора. Він висловлює жаль з приводу того, що теперішнє українське суспільство не має потреби в моральних авторитетах чи радше не бачить їх. Дуже драматичні події, швидкі зміни, люди не вірять нікому, крім вузького кола близьких.

Свого часу Йосип Зісельс не пішов у політику, хоча мав можливість стати народним депутатом. Він не хотів сидіти поруч і вітатися за руку з людьми, причетними до злочинів комуністичного режиму, які не понесли за це ніякої відповідальності. Хоча зараз маємо перелік інших чиновників і політиків у черзі на покарання за інші злочини, пов’язані зі зрадою національних інтересів і корупцією. Він лишається громадським активістом і одним із публічних лідерів громадянського суспільства. Співрозмовник Ізи Хруслінської має свою точку зору на всі болючі українські питання.

Він надає особливого значення Небесній Сотні, яка символізує єдність, силу і гідність України, готовність нашого народу до зовсім іншого, гідного життя. Підкреслює необхідність піднести вагу української мови, щоб вона стала дійсно державною. Це важливо не лише з погляду дотримання принципів справедливості, а й для подальшого зміцнення українського суспільства. Він вважає за свій обов’язок продовжувати боротьбу за права кримських татар, в першу чергу за їхнє право на національно-територіальну автономію. Також очолює Асоціацію єврейських громадських організацій та громад України (ВААД), дбає про магістерську програму з юдаїки Національного університету «Києво-Могилянська академія», має багато планів і проектів. Бути небайдужим і дбати про хороше — прості, але надзвичайно важливі істини від Йосипа Зісельса.

Сергій КВІТ, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments