Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.
Леся Українка, українська поетеса, письменниця, перекладачка, культурна діячка

Загублені

Побачила світ нова книжка Степана Процюка «Пальці поміж піском»
19 лютого, 2021 - 12:00

Новий роман Степана Процюка розкриває складні психологічні перипетії душевних деструкцій героїв в умовах тоталітарної радянської системи. Роман органічно переплітає й взаємозумовлює між собою причинно-наслідковими ланцюгами три основні сюжетні лінії — характеристика психотипу диктатора, який перебуває в полоні власних неврозів на тлі підвладної йому імперії, яскрава й приречена на трагізм історія кохання композитора й акторки, історія діяльності підпільної патріотичної спілки та згубних наслідків для її учасників. Однак, таке сюжетно-композиційне виокремлення є доволі умовним, оскільки, вникаючи у світи героїв роману «Пальці поміж піском», розуміємо, що тут зрушено набагато ширше й складніше коло питань, які розгортають надзвичайно великий спектр для роздумів та дискусій, як суто книгоцентричних, так і загальнолюдських. Серед них: як творити в умовах, «коли талант здатні врятувати лише поклони й покора»; як не боятися здійснити вибір за покликом серця, а не диктату, й навчитись нести відповідальність за власні вчинки; що сильніше — страх забуття чи страх втратити комфорт; як узгоджувати почуття й кар’єру; який аксіологічний шлях обрати людині у суспільстві, де порядність і честь дорівнюють смерті; що керує людськими почуттями, котрі всевладно намагаються утихомирити болісний плач внутрішньої дитини; і найголовніше — чи можливо вберегтися від ціннісної девальвації й не стати носієм «бацили буржуазного декадансу»?

«Після того як Сосо Джугашвілі витягли з могили дружини, народився Йосиф Сталін»... З перших сторінок роману перед читачем постає портрет його тлінної величності — вождя, у згустках недостатньо прожитих власних дитячих і любовних драм, неврозів та комплексів, що тривожними дзвінками час від часу повертають жорстокого диктатора, що завдає болю іншим, до болю власного. Сталін, насправді, мало вірить у німб влади навколо своєї персони, але намагається утримувати біля себе відданих йому людей, яким, без сумніву, можна знайти сотні таких самих відданих автозамін. Хвороблива потреба мати біля себе «лично преданных» товаришів компенсує скам’янілу самотність тирана.

Сталін нікого не любить, а оскільки до любові не існує протилежності, є тільки порожнеча, — не відчуває ніяких емоцій («жодна сльозинка не потрапила в радянські газети»), скеровуючи всі життєві сплески власного его на знищення собі подібних, ненавидить молодь, бо саме в ній нутрує кров, життя й бунтівні протести. Таких найважче спокусити рабством і покорою й укомплектувати до «єдиної великої держави», що складатиметься з осіб без паспортів, імен та статі, зомбуючи будь-які прояви вберегти своє, індивідуальне. Диявольській силі покірних рабів, множинних і однаковіських бджолиних сот, що йдуть нізвідки в нікуди, ніколи думати, ніколи відчувати прекрасне. Вони не повинні вміти відрізняти прекрасне від радянського, бо все радянське їм мусить вбачатися прекрасним, звучати ейфорійним «я люблю тебя жизнь», яке автор влучно поміж текстом називає «радістю потопельників».

Натомість навколо самого Сталіна постійно обертається символіка смерті — йому задушливо у власно створеній в’язниці. Безконечна могила покійної дружини не мала меж для культивування його канонізованої неадекватності, як і постійно виринаючий інсайт «краще б ти став священником», що прочитуємо у романі декілька разів у цій сюжетній лінії. Важко не погодитись, що це вже наслідки психологічного явища, а не раціонально пройденого. Син, що не виправдав маминих надій. Чоловік, що не вберіг власну любов. Внутрішня дитина тирана прагне істерики, помсти за власні страждання, умертвіння всього світу й себе разом з ним унаслідок смерті дружини. Непережита смерть завжди тягне за собою присутність постійного почуття провини й бажання умертвити все навколо себе, щоб не пригадувати, яке воно, життя, та й загалом нічого не відчувати, окрім всеохопної внутрішньої порожнечі: «Могилу Катерини Сванідзе неможливо заповнити свіжими трупами. Навіть коли тих трупів було десятки мільйонів. Вона була безконечною, як ненависть сухорукого вождя до людського життя з його скромними-прескромними радянськими радощами».

«Життя у страхові краще, ніж небуття без страху»... Трагічна доля музиканта Федора Логвина чи не найяскравіше демонструє вразливість і суб’єктивну хиткість митця в осмисленні й переживанні болю від неможливості творити в межах канонів радянської епохи. Психологічна конституція цього героя двоїста й доволі нестійка. Йому гидка вимога служити радянському, а не українському мистецтву («Він — творець, а не борець», «він композитор, а не герой», «він хоче краси, а не крові»), але з іншого боку, «якби він говорив уголос усе, що думає, то навіть не бачив би ні Києва, ні творчої роботи, ні достатку». Федір боїться втратити, що має (в одному зі своїх романів Степан Процюк пише: «Отруєні страхом люди не можуть стати героями»), тому поволі він починає втрачає самоповагу, переробляючи оперу на радянський лад, слухаючи тестя, котрий стає невдалим продюсером ненависних «музицирований» зятя, як і зрештою, його життя. Федір боїться спустошення, його лякає «нічогість», що не має дефініцій ні життя, ні смерті.

У сімейному середовищі Федір виглядає зайвим. В очах змарнілої, проте все ще доволі виносимої дружини Клави він «хитренький хохольчик, що потайки сумує за козацькою романтикою», для тестя — засіб досягнення якихось цілей, який би при першому натяку партії був знищений ним власноруч. Різке несприйняття і остаточне відчуження від Клави з’являється у Федора в той момент, коли він зустрічає акторку.

Принцип фатальності завжди має місце у романістиці автора, у романі «Пальці поміж піском» це також помітно. Оксана не знає, хто він, і стає такою ж жагучою таємницею і водночас близькою душею для Федора: «Він вдивлявся, потім згадував — і бачив поза ним сховані безодні пристрастей і печалей, пустелі з мандрівниками, які вмирають від спраги, а над ними в небесах зависає Оксанине обличчя, підбадьорюючи, що велика мета вже недалеко — і вони таки живими доповзають до джерела...».

Ось як описує письменник стан Федора після зустрічей з коханою: «Якийсь тхір, що жив у середині, нині був розчавлений, але ще дуже тхнув».

Оксана стає єдиним каталізатором життєвих проявів у напівмертвому світі Федора, згадкою про рідне, українське, у деперсоналізованому радянському світі, де українською мовою спілкуються тільки після чарки горілки, де «несовєтське прізвище» ставить клеймо на кар’єру, де бажання жити притягує смерть. Їхнє кохання одразу здавалось приреченим, воно акумулювало дуже багато творчої енергії, непережитого життя, нереалізованих мрій і невиплаканих сліз. Любовна агонія, що наркотично тривала в момент зустрічі, і тотальних страх невідомості майбутнього, яке таки стало фатальним і нездійсненним для усіх героїв роману...

Люди, що стали заручниками епохи, заручниками часу, заручниками людей і самих себе, вкриваючись копицею травм, болів, неврозів і хворобливих станів, їх марева, оніричні візії, страхи, знаходять спокій тільки після остаточного й незворотного виходу зі сценарію, бо скільки б не доводилось виборювати своє право на щастя, «одна з найхимерніших людських ілюзій — віра в невичерпність наших почуттів і почуттів до нас».

Марія ГРИЦЮК, філолог
Газета: