Замовляння... від асиміляції

Нещодавно відбувся творчий вечір письменниці й журналістки Світлани Короненко. Подія зібрала багато відомих гостей — Дмитро Павличко, Василь Герасим’юк, Микола Жулинський, Павло Мовчан, Любов Голота, Наталя Сумська... Це була не тільки презентація нової поезії, а й українсько-білоруський діалог. Зокрема, Інна Снарська, письменниця родом із Полоцька, яка вже тривалий час проживає у Полтаві, спеціально приїхала, щоб зачитати переклад білоруською вірша Світлани Короненко «Замовляння на білоруську мову», який надихнув її повернутися до написання поезії рідною мовою. Якою ж є історія «Замовляння на білоруську мову», що нині збирає тисячі переглядів у соцмережах, як варто відновлювати діалог літературних поколінь та коли поети в Україні зможуть бути лише митцями — дізнайтеся з інтерв’ю.

«ЯКЩО ВІН СКАЖЕ, ЩО МОЇ ВІРШІ — НЕ ПОЕЗІЯ, ТО БІЛЬШЕ НІКОЛИ В ЖИТТІ НЕ ПИСАТИМУ»

Марія ЧАДЮК: — Іван Драч опублікував ваші вірші з власною передмовою ще коли вам було 18 років. Розкажіть, будь ласка, як ви увійшли в українську літературу.

— Вірші я писала ще зі школи, але нікому не показувала. Щось друкувала згодом у районній газеті, але, як кожен початківець, хотіла, аби їх прочитав справжній поет і дав професійну оцінку. Кого тоді з поетів читали і хто був популярний в Україні? Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Борис Нечерда, Іван Драч... Саме до Івана Драча я й підійшла зі жмутком власних віршів на котромусь із літературних вечорів. Модерний, популярний, дуже відкритий, Іван Драч подобався молоді. Подумала так: якщо він скаже, що це — не поезія, то більше ніколи в житті не писатиму. А він не тільки сказав, що мої вірші — це поезія, він написав ще й передмову, в якій порівняв мене з юним Артюром Рембо і з Василем Чумаком. Такою була моя перша публікація в «Літературній Україні», а оскільки тираж її був понад 80           000, то другого дня я, як кажуть, прокинулася знаменитою (лише у зрілому віці усвідомлюєш, яким щедрим був той аванс на все життя від Івана Драча).

Потім мені розказували, що Павло Загребельний, тодішній голова Спілки, сказав на якомусь спілчанському пленумі: «Була публікація Короненко. Чому досі не заплановано до видання її книжку?» Тодішнє видавниче життя було плановане на кілька років наперед. Слова Загребельного тоді багато важили. Мою першу книжку «Сузір’я веснянок» ми підготували буквально за кілька місяців. Для мене, на той час вже студентки другого курсу журфаку, це була грандіозна подія. Мої однокурсники досі згадують про неї. Сьогоднішнім молодим, мабуть, нереально уявити, що тодішні, а особливо відомі письменники в Україні, були майже небожителями. Їх шанувала влада, їхні книжки виходили шаленими тиражами, вони отримували фантастичні гонорари (не говорю тут про дисидентів, то окрема драматична сторінка в історії нашої літератури). На відміну від сьогоднішніх реалій, коли автор шукає кошти на видання книжки, потім видавництво, а потім печеться думкою, як продати чи частіше роздарувати 100 чи 200 примірників книги.

У 22 роки мене вже прийняли до Спілки письменників. Мабуть, на той час я була наймолодшою членкинею. Далі були нові книжки, робота на Українському радіо в літературній редакції. У сорок років я видала перше вибране «Ворожба на віршах» і ніби підвела риску під поезією. Поезія пішла від мене. Тоді ж я майже з викликом написала, що поезія — це справа молодих, а у старших — це вже відшліфоване ремесло, де поезії, вільної, живої й розкутої, немає.

Правда, за цей час я видала готичний роман «Мертва кров» (нині він є у вільному доступі для читання в інтернеті), написала книжку інтерв’ю з відомим лікарем-невропатологом Володимиром Берсенєвим, написала чимало есеїв про українських письменників, зокрема й про таємницю Марка Вовчка, дуже багато писала впродовж 20 років про Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика...

Але якщо не видаєш поетичні книжки, то про тебе як поетесу швидко забувають. Так, ніби тебе нема в цій літературі. Хіба що Іван Малкович опублікував мої вірші у своїй «Антології української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана» і було кілька перевидань книжок з ранніми віршами. Мені невесело думалося, що мій поетичний початок — то вже й дочасна моя лебедина пісня...

«ПОВЕРНУЛАСЯ РИМОВАНОЮ І ДУЖЕ РИТМІЧНОЮ»

М.Ч.: — Але ж поезія до вас повернулася. Як це відбулося?

— Якось так зірки стають, якась сила над тобою ходить, яка дає тобі здатність писати або не дає. Будь-хто з поетів вам це підтвердить. В юності поезія прийшла до мене неримованою, здебільшого білим віршем і верлібром (це було природно для мене, і навіть думки не виникало сісти й почати римувати). Рима здавалася мені явищем штучним, неприродним, який мовби гальмує природний потік енергетики вірша.

Але 2016 року поезія несподівано повернулася до мене, і повернулася римованою та дуже ритмічною. Була якась неймовірна розкіш у тому, часом майже хуліганство і якийсь неймовірний кайф,   — підбирати рими, «гратися» з ними, вишукуючи й поєднуючи найнесподіваніші з них. А далі більше — я почала писати вірші на одну чи на дві рими. Виходило дивно, незвично й дуже музично. Павло Мовчан говорив про один із віршів, що я в ньому до однієї рими дібрала усі варіанти, які можна було добрати. Потім я дивилася підручник Ігоря Качуровського з віршознавства, мені було цікаво, чи там є зразок вірша на одну риму. Не знайшла українських прикладів.

У 2017 році вийшла моя збірка «Вірші з осені». Здавалося, що це так і залишиться одна книжка, але вже наступного року вийшла «Дебора». А потім мій видавець Михайло Слабошпицький сказав, що потрібно зробити підсумок певного етапу й позбирати все найкраще — так з’явилися «Містерії».

Деякі твори для автора часто стають знаковими. Такою була поема «Дебора», вміщена і в «Містеріях». Я прочитала у Володимира Панченка, світла йому пам’ять, літературознавчу статтю про поему «Дебора» М. Бажана, про жінку, якій була присвячена ця поема, про те, що поема була заборонена... Панченко розповів неймовірний сюжет про зустріч через 50 років вже небожителя Бажана з жінкою, в яку він був закоханий юним хлопчиськом. Йому на час зустрічі було 65, їй — 72. Першого приїзду до Москви Бажан не наважився навіть підійти до її будинку; мабуть, це страшно, яким тебе побачать через 50 років, час змінює людей часто до непізнаваності, але почуття оживають, нікуди не діваються... Вони листувалися до самої смерті цієї дивовижної жінки... Ніхто не знає, що було насправді, та, зрештою, чи так це важливо? Коли я читаю цю поему, кожного разу в залі німа тиша. Кожен чує щось своє.

А нині для мене знаковим став вірш «Замовляння на білоруську мову».

«ВИ НАПИСАЛИ ПРО ТЕ, ПРО ЩО НЕ ПРИЙНЯТО ПИСАТИ»

М.Ч.: — Розкажіть, будь ласка, історію цього вірша.

— У мене мама — білоруска, а тато — українець. Мама вже 60 років проживає у Фастові. Я ніколи особливо не задумувалася над тим, що вона є носієм білоруської мови. А перед цим Новим роком нам із Білорусі відомий літературознавець, перекладач В’ячеслав Рагойша і його дружина Тетяна Кобржицька, також знана перекладачка, передали календар — із білоруськими назвами місяців і білоруськими краєвидами. Я вирішила завезти його мамі.

Вона взяла календар у руки, почала його гортати, читаючи назви місяців білоруською мовою, і мене раптом ніби встрелила думка: «Боже мій, а якби вона говорила зі мною рідною білоруською мовою, я могла би стати білоруською поетесою!» Так з’явився перший рядок «Замовляння на білоруську мову». Доки доїхала рейсовим автобусом до Києва, майже завершила цей вірш. Він написався як замовляння і був опублікований у «Літературній Україні». Згодом я оприлюднила його на «Фейсбуці», де він зібрав уже понад десять тисяч переглядів, а скільки під ним дуже й дуже небайдужих відгуків! У передмові до нової збірки я наводжу деякі з них. Був, зокрема, й такий: «Ви написали про те, про що не прийнято було писати — про мову в міжнаціональних шлюбах. Адже для дитини в майбутньому це завжди вибір, і не тільки мови, а й того, до якої національності вона буде належати        — татової чи маминої. І це дуже серйозне питання».

Нова збірка була вже в друкарні, я придумувала їй багато різних голосних яскравих назв. А потім, коли з’явився цей вірш, зрозуміла, що назва є. Не треба більше нічого вигадувати. Книжка називатиметься «Замовляння на білоруську мову». І там поряд буде надрукований переклад цього вірша В’ячеславом Рагойшею білоруською.

М.Ч.: — Чи швидко його переклали?

— Буквально за кілька днів. В’ячеслав Рагойша, побачивши цей вірш у «Фейсбуці», одразу його переклав. Він зрозумів, що це не просто замовляння, а «замовляння від асиміляції» (і не лише в Білорусі, де цього року «менше 10% першокласників сіло за парти в білоруських класах» — страшний факт!). На моїй презентації Любов Голота говорила про те, що через два-три покоління ми можемо отримати в Україні те саме, якщо так ітиме далі.

Цей вірш уже надруковано в білоруській пресі, й моя дочка сказала, що мені не варто їхати в Білорусь. Я ж сподіваюся, що не все так страшно.

ПОТРЕБА ВІДНОВИТИ ЗВ’ЯЗОК ЛІТЕРАТУРНИХ ПОКОЛІНЬ

Лариса ІВШИНА: — Для мене дуже важливою є розмова літературних поколінь в Україні. Я покладаю велику відповідальність на відсутність діалогу за те, що сталося з українським суспільством. Уже в 1999 році у ніч виборів, коли Україна розминулася зі своїм історичним шансом вибору шляху, який обрали країни Балтії, Польщі, я говорила, що основна причина цього — в тому, що еліта втратила свій вплив на народ. Чому?

— Згодна з вами, що на тих президентських виборах Україна мала шанс цілковитого перезавантаження влади, зміни еліт, а отже, й оновлення вектора державного розвитку. Склалося так, що в 1990-ті роки, коли вже прийшла в Україну «влада темряви», котра все зробила, щоб культурно-інтелектуальний простір у державі став критично-розрідженим, на той час відійшли майже всі ті, хто був незаперечною константою і хто мав надзвичайну популярність у суспільстві. А ті, кілька відомих літераторів, які ходили у владу, можливо, або не виявилися політичними лідерами й моральними авторитетами калібру Вацлава Гавела, або ж спокушалися на вигідні для них альянси з владою, за що мали від неї особисті преференції.

Окрім того, вже тоді працювали машини компроматометів, і не один із фігурантів політикуму з подивом дізнавався про ті свої гріхи, котрих насправді у нього не було. До речі, ця громадянська інформаційна війна в суспільстві не тільки не вщухала, вона дедалі більше набирала розмаху. Я свято переконана: якби українці з такою ж самовідданістю і з таким натхненням, як вони знищують і дискредитують одне одного, боролися зі своїм ворогом, то не мали б ми ні російської інтервенції, ні безглуздих претензій від сусідніх держав — ще недавніх співв’язнів по соцтабору.

Держава багато робить для того, щоб українська книжка та й українська література почувалися в тісній резервації. Але є якась незбагненна сила, яка впевнено розсуває і розриває кордони резервації. І я не позбуваюся віри в те, що якщо нам пощастить на повен голос заявити про себе в цьому загалом байдужому до нас світі, то це ми зробимо саме культурою і літературним словом. Самі собою напрошуються тут крилаті слова Євгена Маланюка про те, що якщо в нації немає вождів, то ними стають поети

Мені здається, сьогодні Гавел, якби він у нас і був, — ніколи не став би ні президентом нашої держави, ні навіть моральним авторитетом. Наше суспільство так здеградувало, його привчили до того, що сьогодні вже в нас немає людей ідеї та чину, що світом править тільки меркантилізм та ще соціальна апатія, котра запанувала в нас, — усе це не дозволило загалові повірити: ось він, справжній національний лідер, який не вистрибнув із гаманця олігарха і який не прагнутиме, використовуючи свою посаду, примножити особисті статки.

Проте однією причиною не пояснити це явище. А ще ж я не говорила при цій нагоді про всі ті постколоніальні травми, котрі ми ще несемо в собі на генетичному рівні. Нам потрібен час, аби усвідомити свої недуги і почати їх лікування. Російська інтервенція — то спроба цей час у нас забрати.

М.Ч.: — Ваша історія появи в літературі — чудовий приклад діалогу між старшим і молодим поколінням. Проте, на жаль, збереження такої тяглості, традиції — нині рідкість...

— Так, молода генерація має певну рацію для її зауваг про радянськість (говорю передовсім про літературу) її чільних діячів. Але не можу при цій нагоді не запитати цих живих рупорів тотальної критики й нещадних звинувачень: а якби ви жили о тій порі, то якою б була ваша поведінка і який би ви робили вибір? Особливо в таких ситуаціях, як, скажімо, у Рильського чи Бажана. У ситуаціях, коли поетам приставлено пістолет до скроні й звучить суворий імператив: «Пой, птичка, пой!».

Не боюся виступити в ролі адвоката шістдесятників. Вони теж були літературними революціонерами, естетичними дисидентами. Але ось що принципово важливо: з яким пієтетом вони ставилися до своїх недостріляних і скалічених тоталітарним режимом літературних батьків: Бажана, Рильського, Тичини, Сосюри, Малишка, Гончара. Скажете: шістдесятники — як і їхні літературні батьки — були «совками». Так, їм випало народитися саме тоді, вони самі не вибирали той час. І якщо їм уже судилося бути не тільки фрондерами, а й навіть радянськими за переконанням людьми, однак найкращі з них сповідували кодекс честі й були далекі від спокус літературного канібалізму, котрий набрав такого загрозливого розмаху в наш час. Це дуже небезпечна інфекція, її токсичність впливає на все суспільство, розмиває етичні закони, робить нормою етичний релятивізм.

Молоді, як правило, заперечують тих, хто був перед ними, і сьогодні можна почути багато критичних слів на адресу старших письменників. Інколи в мене таке відчуття, що дехто з молоді вважає, ніби до них було чисте поле: і не було в цій літературі ні Ліни Костенко, не було Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Бориса Нечерди, Ірини Жиленко, Романа Андріяшика, Володимира Затуливітра. І от вони прийшли у це чисте поле й нарешті засіють його...

Л.І.: — Які можуть бути причини, що суспільно значимі люди не можуть стати союзниками в тяглості літературного процесу? Мені здається, що ще одна причина полягає в тому, що в нас ніколи не було відвертих розмов. Це той непроговорений конфлікт поколінь. Чесні розмови болючі, але цілющі. Володимир Панченко, світла йому пам’ять, і Михайло Слабошпицький — аналізатори літературного процесу. І створені ними літературні портрети оживлюють літературу того часу, відновлюючи зв’язок, обірваний ще в 1990-х, коли все потрібно було скинути з «пароплава сучасності». Тут не питання, хто кого скинув, тут питання у самому факті — не потрібно скидати.

— На мою думку, фальшиві кумири, фальшиві цінності, що спливли на поверхню саме у внутрішніх політичних війнах в Україні, почали дезорієнтацію суспільства та його деморалізацію. Сьогодні ми здебільшого хор глухих, в якому кожен, не можучи і не хочучи почути сусіда, волає йому те, що він вихопив з інформаційних водоспадів, котрі накривають нас із головою. Важко уявити, як можна зупинити цей процес. Це неможливо, щоб до такого хору вийшов геніальний диригент, змахнув паличкою, настала довгождана тиша, і хор прислухався б до його команди. Не прислухаються ж, бо всі глухі.

Не хочу бути песимісткою, але інколи мені думається, що ми вже поминули точку неповернення. Що потрібна якась розумна сила, котра б струснула все суспільство і цим отямила його. Як ото дужа рука вхопить п’яного бешкетника за барки і змусить його витверезіло глянути довкола. Знаю, що наражаюся на звинувачення наших, і не тільки наших, лібералів, але я особисто бачу вихід у м’якому авторитаризмі. Тобто в сильній та ще й гуманітарно освіченій владі, котра буде беззастережно віддана ідеалові національної держави, котра сповідуватиме безжальну диктатуру закону і сама буде взірцем законослухняності й за кожної необхідності жорстко вдаватиметься до непопулярних заходів. Загляньмо в історії різних народів за кризових ситуацій у їхніх державах: Бісмарк, Ататюрк, Черчилль, Лі Куан Ю, Тетчер... Згодна, переможців не судять! А в нашій ситуації ми можемо покірно похилити голови й жалібно прошепотіти: «Горе переможеним!».

Я виходжу трохи за межі запитаного, та все ж хочу сказати: саме ми самі можемо стати своїм найсильнішим і найвідданішим союзником. Поки що ми — наш найбільший ворог. Отож, треба перемогти себе. І це може стати початком наших наступних перемог. Тоді ми можемо повторити Симоненкове: «Одійдіть, Америки й Росії...»

«ПОКИ УКРАЇНА НЕ СТАНЕ УКРАЇНСЬКОЮ І СПРАВДІ НЕЗАЛЕЖНОЮ, ПОЕТ, НАПЕВНО, БУДЕ БІЛЬШЕ ДІЯЧЕМ, НІЖ ПОЕТОМ»

М.Ч.: — Відбулися зміни і в ролі письменника — за ці роки ми бачили широкий спектр. Від того, хто веде суспільство, до того, хто творить у «вежі зі слонової кістки». Як би ви схарактеризували ці тенденції, і на якій позиції цього умовного спектра перебуває нині більшість письменників?

— Якщо глянути на сучасне літературне життя крізь призму творчих шукань, то відразу ж помітними стають у ньому особливо обнадійливі художні тенденції, розмаїття шкіл і напрямів. Саме через цю літературу світ може зрозуміти Україну. Саме ця література може пояснити світові, що це за такий дивний феномен — Україна.

Єдине хотілося б побажати нашій молодій поезії — щоб у ній виразнішим був громадянський нерв. І щоб, читаючи поета, коли він пише, наприклад, про землю, з його твору ми відчували, що це українська земля. Таке відчуття народжує «ота субстанція незрима» (вислів Леоніда Первомайського), що «палахкотить поміж рядків». Не боюся видатися старомодною, стверджуючи, що великий поет — завжди національний поет! І тут немає жодної суперечності, бо ж, належачи своїй нації, він водночас належить і всьому світові.

Я завжди боюся заримованої публіцистики. Але так історично склалося в Україні, що поет у нас   — це більше, ніж поет. Він — і революціонер, і «будитель», і пропагандист, і рушій громадської думки. Напевно, у багатьох розвинених країнах цього немає. Проте поки в нас не буде нормальної мовної ситуації, поки Україна не стане українською і справді незалежною, поет, напевно, буде більше діячем, ніж поетом.

М.Ч.: — Водночас є і значні досягнення за ці роки. Які здобутки чи тенденції ви виокремили б як найвизначніші в сучасній літературі?

— Частково я вже відповіла на це запитання. Можу ще додати (але дозвольте обійтися без імен, а тільки з узагальненням): дуже важливо, що ми маємо, наприклад, своєрідну літературну цивілізацію довкола видавництва «Смолоскип». Не можу промовчати цілого літературного середовища довкола Малковичевої «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги». Прикметно, що саме він у цьому видавництві оприлюднив репрезентативну «Антологію української поезії: від Тичини до Жадана», а слідом за нею «Антологію молодої української поезії». Дивно, явно некомерційний проєкт розмасштабився такою популярністю видання і того, що довкола нього. А ще ж інші видання сучасних українських письменників у цьому ж видавництві.

Впевнено виходять поза межі України тексти Юрія Винничука, Оксани Забужко, Андрія Куркова, Сергія Жадана, цікаво заявив про себе Андрій Любка (схаменуся і зупиню перелік, бо ж пообіцяла обходитися без прізвищ). Не можу промовчати про поетичну серію «Видавництва Старого Лева». Є своє літературне середовище довкола видавництва «Ярославів Вал» — із його велелюдними презентаціями, численними круглими столами і десантами авторів в університети України. Має він і кілька своїх літературних премій.

Держава багато робить для того, щоб українська книжка та й українська література почувалися в тісній резервації. Але є якась незбагненна сила, яка впевнено розсуває і розриває кордони резервації. І я не позбуваюся віри в те, що якщо нам пощастить на повен голос заявити про себе в цьому загалом байдужому до нас світі, то це ми зробимо саме культурою і літературним словом. Самі собою напрошуються тут крилаті слова Євгена Маланюка про те, що якщо в нації немає вождів, то ними стають поети.