Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Згадати 80-ті – 90-ті

В інтернеті з’явився архів оцифрованої неформальної, самвидавної преси
2 серпня, 2018 - 20:07

Близько тисячі одиниць надало для сканування видавництво «Смолоскип» (з матеріалів Музею-архіву українського самвидаву, що входить до складу цього видавництва), а побачити видання можна на сайті Електронного архіву українського визвольного руху.

КІЛЬКІСТЬ НЕЛЕГАЛЬНИХ АЛЬТЕРНАТИВНИХ ВИДАНЬ ЩОМІСЯЦЯ ЗРОСТАЛА МАЛО НЕ В ГЕОМЕТРИЧНІЙ ПРОГРЕСІЇ

Неофіційні газети, журнали та інші видання останніх років існування Радянського Союзу за своєю суттю, методами створення загалом були подібними до дисидентського самвидаву шістдесятих і пізніших «застійних» років. Головна ж різниця полягала в тому, що за це тепер не переслідували так сильно, як раніше. Пізня «перебудова» була часом, коли радянська владна вертикаль сипалася на очах і вже не викликала панічного жаху. Відтак, кількість нелегальних (але вже не підпільних!) альтернативних видань щомісяця зростала мало не в геометричній прогресії.

Про це на прес-конференції розповідали керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак, укладач першої анотованої бібліографії української позацензурної преси Михайло Трущенков, автор і видавець неформальної преси, громадський активіст Тарас Шамайда, директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут та автор цих рядків. Двоє з них – Тарас Шамайда та Михайло Трущенков – брали в процесах особисту участь. Шамайда з колегами у Полтаві організували видання «Січ» і навіть роздавали його в приміських поїздах, а на Трущенкова через контакти з неформальною пресою та її колекціонування намагалося, хоч і доволі мляво, тиснути КДБ. З його слів, до речі, такі часописи в Києві продавалися на теперішньому Майдані Незалежності та на мітингах за цінами, в десятки разів вищими за вартість офіційних видань – і тим не менш, усе розкуповували негайно. Хоча, наприклад, з моїх спогадів дитинства, у Харкові їх нерідко просто і безкоштовно приклеювали на паркан довкола руїн старої філармонії на вулиці Сумській.

РОЗМАЇТА ТЕМАТИКА Й РЕГІОНАЛЬНА ПАЛІТРА

Неформальна періодика – це особливий стиль і дух. Шрифти друкарських машинок чи перших комп’ютерів. Мальовані від руки заголовки та назви видань. Специфічний задерикуватий публіцистичний тон і стиль. Розмаїта тематика і політична орієнтація. До прикладу, в оцифрованій добірці є суто мистецькі, літературні видання, екологічні, політичні – саморобні газети анархістів, націоналістів, демократів, соціал-демократів тощо – та релігійні, від неоязичницьких до греко-католицьких.

Представлено і якнайширшу регіональну палітру. Зацікавлені читачі знайдуть на сайті як знаменитий правозахисний опозиційний журнал «Український вісник», так і українське варшавське видання «Відрижка», присвячене рок-музиці; як жваву житомирську газету місцевого відділення Спілки незалежної української молоді «Поліська січ», так і сімферопольську «Народную газету», орган «Народного фронту Криму» (чи пам’ятають сьогодні про існування в Криму такої опозиційної організації, що певний час прагнула претендувати на роль платформи для об’єднання всіх демократів?).

ДУЖЕ БАГАТО ХАРАКТЕРИСТИК СЬОГОДНІШНЬОЇ УКРАЇНИ ПОХОДЯТЬ САМЕ З ТИХ ЧАСІВ

Справа, звичайно, далеко не тільки в тому, який вигляд і колорит був у неофіційних видань. Нагадаю, що кінець вісімдесятих і початок дев’яностих років – дуже особливий період нашої історії. Саме тоді закладалися підвалини незалежної України (а вона – в цілковитій відповідності до концепції Івана Багряного – виросла не з повстання, війни, масштабної революції та зламу цілої системи, але з еволюційних процесів, безпосередньо з України Радянської, за переважною участю переорієнтованих радянських кадрів). Вирішувалось і дискутувалося, якою їй бути. Дуже багато характеристик сьогоднішньої України, багато досягнень і багато провалів, походять саме з тих часів. І тому тодішні непідцензурні засоби масової інформації особливо пізнавальні. У них ми зустрінемо і процеси, що тривають дотепер, і осіб, які продовжують фігурувати в публічному просторі. Чи ж не характерно, скажімо, що одіозний антигерой 2004 року Євген Кушнарьов іще 1990-го вимагав зняти синьо-жовтого прапора, вивішеного біля Харківської міської ради (про це повідомило місцеве неофіційне видання «Вісті Слобожанщини»)? Ця подія, звісно, забулась – і в двотисячних багато людей дивувалися позиції Кушнарьова: «Він наче ж патріотом був?».

У днях зламу вісімдесятих-дев’яностих років заховано чимало подібних цікавинок. І тим прикріше, що нині цей період належить до тих, які рідко згадують, мало обговорюють і осмислюють. А коли й згадують, то або пунктиром у зв’язку з проголошенням незалежності, або в зв’язку з економічними негараздами, або в контексті експортованих із Росії стереотипів «лихих девяностых».

Що ж, хоч якоюсь мірою поліпшити ситуацію в цьому плані й допоможе вільний доступ до «смолоскипівських» архівів неформальної періодики (до речі, як кажуть у видавництві, опрацьовано ще не всю колекцію). Познайомитися з ним ви можете на сайті avr.org.ua.

Проект оцифрування здійснено Центром дослідження визвольного руху за підтримки Посольства Чеської республіки в Україні, Міжнародного Вишеградського фонду і Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів.

Олег КОЦАРЕВ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments