Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця.
Улас Самчук, український письменник, журналіст і публіцист, редактор

Зі скарбниці пам’яті

До 100-ліття від дня народження Миколи Руденка видавництво «Кліо» випустило книжку мемуарів видатного правдоборця, поета і мислителя
29 січня, 2021 - 11:24

Поділитися досвідом свого життя — це прагнення, притаманне духовно зрілій людині. Особливо якщо йдеться про життя драматичне, напружене, до краю наповнене подіями, важливими не лише для особистості, яка творить спогади, але і для суспільства, нації, цілої України.

Визначний український письменник, дисидент, філософ, публіцист Микола Данилович Руденко (19.12.1920 — 01.04.2004), століття від дня народження якого наша громадськість щойно відзначила (одверто кажучи, відзначила занадто «тихо» і скромно, далеко не так, як заслуговує масштаб зробленого Миколою Даниловичем) — належить до саме таких особистостей. Коли читаєш солідний том його спогадів під дивовижно точною назвою «Найбільше диво — життя», щойно видрукуваний київським видавництвом «Кліо» (директор — Віра Соловйова, упорядник книжки — дружина і друг поета Раїса Руденко, якої, на превеликий жаль, вже немає з нами) — то мимоволі згадуються мудрі слова великого Луція Аннея Сенеки: «Спогади великих людей так само корисні, як і їхня присутність». Тут немає перебільшення, адже перед нами — не просто спомини окремо взятої, хай воістину непересічної, людини, а, по суті, художньо-історична панорама життя України ХХ століття. Бо писав спогади справжній Майстер Слова, і це, безсумнівно, відчувається.

Від перших, ще трепетних і туманних, дитячих вражень — і до кінця кривавого ХХ століття. Таким є діапазон цих мемуарів, і це справді вражає. Роз’яснюючи свій підхід до творення настільки масштабної праці цього жанру, Микола Руденко пише: «Кожен із нас якось пробує відповісти на одвічні запитання: хто є людина? Як вона з’явилась на землі? Яке її місце у Всесвіті? Що (або Хто) є сам Всесвіт?.. Пошуки відповіді на ці запитання нагадують шлях за небосхил... Давно, дуже давно (майже сім десятиліть тому) я вирушив у цю нескінченну дорогу. Тоді я ще не знав, що вона нескінченна. Тепер знаю. І все ж не можу спинитися. І навіть гадаю, що немає в мене права на зупинку».

Саме пошуки істини, спочатку наївні, потім дедалі наполегливіші, безкомпромісніші, і визначили життєвий шлях простого хлопця з села Юріївки (нині — Лутугинський район на Луганщині). Тонке спостереження Миколи Даниловича: «Так, мабуть, велено згори: перше осяяння пам’яті відвідує людину за щасливих обставин. Горе, кров, сльози прийдуть до неї пізніше — вже після того, як вона краєм ока встигне помітити: світ прекрасний. Якби наша пам’ять починалася чимось жахливим (чого також у цьому світі не бракує), ми просто не змогли б жити. Можливо, я помиляюсь, але мені не доводилося зустрічати людей, у яких перший спалах пам’яті пов’язаний з чимось гнітючим. А може, такі люди взагалі не виживають. Адже ж це майже те саме, що лишитися на все життя без сонця. Як же тоді жити?».

Можна стверджувати — книжка зміцнює в цьому переконанні — що сам Микола Руденко був спроможний, навіть посеред жорстоких, нелюдських випробувань бачити в житті сонце! А життя пана Миколи було суворим, але прекрасним. Він зазнав усього, що послала Історія нашій Україні в минулому столітті: ранню загибель батька на шахті; голодомор 1932 — 1933 років (його село, як пише Поет, вижило тільки через те, що чоловіки працювали на копальнях і, ризикуючи життям, заробляли на сім’ю — а більшість сусідніх сіл Луганщини голод майже геть убив); війна (учасник Другої світової війни, був тяжко поранений, мав бойові нагороди: орден Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, 6 медалей); потому — літературна творчість, визнання як поета і прозаїка, обрання секретарем парткому Спілки письменників України. Микола Данилович як людина абсолютно чесна і з іншими, і з собою визнавав: «Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна».

Як Микола Руденко став безкомпромісним критиком панівної ідеології, переконаним борцем із системою, засновником Української Гельсінської групи (і першим її головою), політичним в’язнем радянських таборів упродовж 10 років — з 1977-го до 1987-го)? Власне кажучи, відповідь на це питання — в книжці «Найбільше диво — життя», взятій у цілому.

Узагалі, ця річ читається з захопленням, як пригодницький роман, і водночас спонукає читача до дуже непростих та повчальних роздумів. Це, мабуть, тому, що сам Микола Данилович мав повне право стверджувати: в житті сповідував лише правду, хай би якою гіркою вона була, і робив лише те, в що вірив.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: