Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Біль, який не вщухає

14 жовтня, 2014 - 11:42
ФОТО РЕЙТЕР

Терористи й далі обстрілюють позиції українських військових на Донеччині і Луганщині, російські найманці проводять «ротацію» і надсилають у Східну Україну нових убивць. Тим часом наші бійці утримують визволені міста і блок-пости і готові стояти до перемоги. На жаль, уже дуже багато героїв віддали за наближення перемоги і нашу безпеку свої життя. Ми продовжуємо публікувати розповіді про них. Сьогодні — про льотчиків Дмитра Майбороду та Дмитра Шкарбуна, бійця Національної гвардії Сергія Дерена та добровольця батальйону «Херсон» Владислава Ковальова. Попередні історії читайте у розділі «Вони загинули за нас».


 

«Він зробив усвідомлений вибір. Я ним пишаюся»

Доброволець батальйону «Херсон» Владислав Ковальов загинув під час виходу з оточення під Іловайськом

Життєрадісний, компанійський, кмітливий, фаховий лікар і мужній патріот — таким назавжди в пам’яті рідних і друзів залишиться ще один херсонський герой, який віддав життя за мирну Україну. Владислав Ковальов народився і виріс у Херсоні, вчився у 36-й школі та фізико-технічному ліцеї. Закінчив Харківський національний університет ім. Каразіна за спеціальністю «Лікувальна справа». Після вишу повернувся до рідного міста, працював у лікарні ім. Тропіних, згодом — у відомчій лікарні при УМВС.

Під час Революції Гідності Владислав із родиною підтримував справедливі вимоги Майдану до влади. Коли почалася анексія Криму, активно заговорили про можливе вторгнення російських військ на Херсонщину. Тоді він прийшов до будівлі ОДА і разом із друзями організував там медичну варту для місцевих майданівців, які охороняли будинок від провокацій сепаратистів. Із часом молодий лікар вирішив, що його досвід стане у пригоді українським воїнам у зоні АТО. Відтак, майже потай від родини записався до батальйону особливого призначення «Херсон». Записався рядовим бійцем, а не лікарем.

ФОТО ОЛЕКСАНДРА КОРНЯКОВА

 

Владислава Ковальова не стало 29 серпня. Наскільки дозволяла ситуація, він допоміг пораненим і рушив із побратимами з-під Іловайська сумнозвісним коридором смерті. Біля БМП, на якому їхав Влад, розірвалася міна. Йому було 30 років. Без глави сім’ї лишилася дружина Вікторія і двоє маленьких дітей — дворічна Софія й однорічний Марк. 

БРАТ, ІЗ ЯКИМ НІКОЛИ НЕ БУЛО ПРОБЛЕМ

Із самого малечку Владислава підтримувала рідна сестра Алевтина. Вона розповідає, що брат був уважним до рідних, любив тварин, зажди старався не завдавати людям болю. «Він ріс хорошим сином, братом. Не зразковим хлопчиком, звичайно, але ми ніколи не знали з ним проблем. Бо був відповідальним, ласкавим із батьками, — розповідає Алевтина СМУТКО. — Пригадую, коли він був ще підлітком, ми мусили лишити його вдома із хворою бабусею. Я сказала, що коли їй стане зле, він має зробити їй укол. На подушці тренувалися. Влад трохи заметушився, але потім таки справився, не злякався. Коли постало питання, ким бути, він сказав, що хоче бути лікарем. Це була моя нереалізована мрія, й так хотіли в родині. Тому ми його підтримали. Переломний момент був на третьому курсі, коли помер наш тато. І хоча навчатися на контрактній основі було важко, ми вирішили, що Владу необхідно здобути освіту. Він також почав працювати: то різноробочим, то промоутером,.. постійно шукав, де підзаробити, щоб батьками було легше. У Херсоні він став уже повноцінним лікарем, почав набувати досвіду. Працював на кількох роботах, розвивався. У вільний час дуже любив рибалити. Але найголовніше, що кожен вам скаже про Владислава, — це почуття гумору. Коли поминали його на 40 днів усі згадували його жарти: легкі, дотепні. На святах градус веселощів піднімався удвічі, коли приходив Влад. Його дуже рідко бачили в поганому настрої».

Про те, що він підтримує Майдан, знали в лікарні, де працював брат, згадує Алевтина. Але, схоже, не «пресували» за це. Врешті, він прийшов до ОДА, і відтоді вдома його майже не бачили — весь час був на роботі або з активістами. «Потім сказав, що подав заяву у військкомат, про всяк випадок. А 19 серпня вранці дізналися, що він їде в зону АТО. Це було несподівано, — продовжує сестра. — Перед відправкою я побачила іншого брата, якого не знала раніше: мужнього, серйозного. Він тричі мені сказав: «Я їду виконувати свій обов’язок». І я зрозуміла, що відмовляти — марно. Звідти повідомляв мало, ніколи не розповідав, що там реально відбувається, щоб ми не хвилювалися». 

ТВОРЧИЙ ЛІКАР І... ВИНАХІДНИК

Владислав любив медицину. Він постійно намагався удосконалювати свою роботу, вчитися. Кожному пацієнту хотів допомогти максимально. Під Іловайськом він врятував руку одному бійцю з батальйону «Миротворець». Майже розчавлені пальці, без спецзасобів і належних умов, лікар ретельно зшив і закріпив шматками пластикової пляшки. А будучи ще в Херсоні, Влад розробив і пошив спеціальний розвантажувальний жилет для лікарів. «Я б не замислюючись довірила йому своє життя. І я кажу так не тому, що він мій чоловік. Влад був талановитим хірургом, творчим, завжди думав, зважував ризики, особливості операцій. Я сама лікар і знаю, які лікарі в нас бувають, тож це об’єктивна оцінка, — говорить дружина Владислава Ковальова Вікторія ВАГНЕР. — Він багато практикував, ми часто обговорювали з ним професійні теми, він завжди хотів зробити якнайкраще, тому не соромився радитися. Влад також був гарним психологом. Відчував людей і швидко міг порозумітися з ними. Тому пацієнти були ним задоволені. Я знаю, що і в батальйоні він не раз рятував людей. Щодо того спецжилета для лікарів, то нині про цю розробку дуже схвально відгукуються спеціалісти. Раніше в лікаря була лише сумка. А у фронтових умовах потрібно звільнити руки і максимально «озброїтися» медикаментами. Крім того, вільною стає спина, куди кріпляться ноші для транспортування пораненого. Влад спочатку пошив собі такий жилет, потім ця модель стала популярною, допомогли спонсори, і зараз його вже використовують інші колеги, зокрема і в зоні АТО».

Втрату чоловіка Вікторія переживає важко. Втім, вона не засуджує вчинок Владислава, адже він був усвідомлений. «Я ним пишаюся. Не гніваюся, навіть попри те, що я залишилася одна з двома дітьми, — каже Вікторія. — Ми — сім’я патріотів, тому чудово розуміли, чим це може закінчитися. Він залишив мені два інші смисли в житті — це його продовження. І я хочу, щоб діти стали достойними людьми, знали, хто їхній батько, і своїми ділами довели, що він загинув недаремно. Адже країну будувати нам і їм. Зараз це складно, але все, що від нас залежить, ми повинні робити».

БОЄЦЬ

У батальйоні «Херсон» Владислав проявив свої нові риси: хоробрість, готовність битися за життя своїх товаришів не лише зі скальпелем, а й з автоматом. «Із Владом ми знайомі з часів формування херсонської Самооборони. Вже тоді він проявляв бажання стати бійцем. Ми часто тренувалися, їздили на стрільбища, проводили заняття з військової тактичної підготовки. Він демонстрував хороші результати. А про те, що він лікар, у батальйоні розповіли тільки перед виїздом у зону АТО. Влад хотів, щоб хлопці його сприймали не лише як медика, а й як воїна, — розповідає «Дню» екс-заступник командира батальйону «Херсон» Андрій ШРАМЕНКО. — В бойових умовах він був повноцінним стрілком, заступав на бойові чергування, часто надавав медичну допомогу, майже не мав вільного часу. Навіть під час обстрілу мінометами він ішов у небезпечну зону, щоб витягнути пораненого бійця. Ми його відмовляли, але він казав, що допомогти треба якнайшвидше, бо потім може бути пізно. Було мало медикаментів, але він щось винаходив. Завжди міг підняти настрій хлопцям, хоч як би скрутно і часом страшно там було. Останній раз я бачив Влада на БМП, ми переглянулись, показали один одному, що все гаразд. Ми за ним дуже сумуємо, часто не віриться, що його нема. Іноді здається, що відкриються двері, і Влад зайде усміхнений, з якимось жартом».

P. S. Нині в Херсоні обговорюють ініціативу присвоєння лікарні при УМВС ім’я Владислава Ковальова. Її нібито усно висловили деякі колеги. Але згодом відбулися закриті збори колективу лікарні, де більшість відділів не підтримали таку ідею. До ініціативи долучилася херсонська Самооборона. Активісти вважають, що життя і подвиг Владислава Ковальова — гідний приклад для сучасників і майбутніх поколінь. Тому заклад, у якому він працював не один рік, має називатися ім’ям героя. Як повідомили «Дню» в Самообороні, вони звернулися до начальника Херсонського УМВС із проханням розібратися в ситуації щодо таємних зборів лікарів (можливого тиску на них) і роз’яснити деякі процедурні питання. Самооборонівці збирають підписи громадян за присвоєння лікарні імені Владислава Ковальова і готові пройти всі законні шляхи, щоб увіковічити пам’ять про земляка.

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон


 

«Не плач за мною, мамо, не ридай, я не хотів війни, я боронив свій край...»

20-річний Сергій Дерен помер від мінометного обстрілу на блокпосту під Маріуполем

Зраненою пташкою востаннє припадала до свого 20-річного синочка почорніла від горя мати. Вона раз у раз просила у сина пробачення, що не вберегли його від ворожого осколка, не захистила, не змогла... Життя Сергія Дерена із села Русави, що на Вінниччині обірвалося в одну мить. Під час несення служби на блокпості в селі Виноградному за Маріуполем осколок від мінометного обстрілу влучив під шолом хлопця. Врятувати його було неможливо, Сергій помер за лічені секунди.


ФОТО З СОЦМЕРЕЖ

Попрощатися із героєм прийшла майже вся рота, з якою доля звела його у жовтні 2013 року. Тоді він пішов на контрактну службу до військової частини № 3008, що у Вінниці. Із ними охороняв правопорядок на Майдані, з ними вирушив і в зону антитерористичної операції на схід України. На запитання, яким був Сергій, командир його роти Ігор Павличко, ледь стримуючи сльози, каже: «Справжнім, мужнім, хоробрим, прикладом для усіх. Він був найкращим гранатометником у роті. Його всі любили за світлу душу і веселу вдачу».

Не приховував сліз і батько. У німій скорботі він завмирав і не міг вимовити й слова. Разом із ним плакали односельці і гнівалася природа: дощ сипав колючими краплями, а вітер поривчасто шарпав, ніби злився, що земля забирає такого молодого.

«Поруч із нами живуть люди, які нічим не відрізняються з-поміж інших, але коли стається біда, вони першими стають на передній край, щоб захистити інших. Таким був Сергійко, — із сумом у голосі каже вчителька загиблого Наталія Шевчук. — Він мав твердий характер, не любив несправедливість, не ховався за чужі спини, вмів відповідати за свої вчинки і казати гірку правду в очі. Був гарним учнем з нестандартним мисленням, любив малювати і займатися спортом.

Після 9-го класу вступив на навчання у Мазурівське професійно-технічне училище за спеціальністю «комп’ютерний набір та облік». Прагнув якскоріше вивчитися, влаштуватися на роботу, щоб допомагати батькам. Та почуття обов’язку кликало його туди, де було найважче. Тому коли прийшов час призову — вдягнув військову форму. А коли почалася війна — поїхав на передову, туди, де найважче».

Свіча життя Сергія згоріла у 20 літ. Немає слів, якими можна було б загоїти батьківську рану, заспокоїти матір, яка  щоранку чекала з нетерпінням дзвінка від свого сина. Він не лише розповідав їй про свої справи, а й читав вірші, які надходили у листах від волонтерів. Жінка згадувала, як син читав їй рядки: «Не плач за мною, мамо, не ридай, я не хотів війни, я боронив свій край...» Тоді вона й подумати не могла, що цей вірш стане для родини пророчим...

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця


 

Двоє найліпших друзів зустріли смерть в одну мить

Командир екіпажу майор Дмитро Майборода та його помічник Дмитро Шкарбун загинули в небі над Краснодоном

Два льотчики, два майори, два Дмитра... Упродовж останніх років вони завжди були разом. Один сидів за головним штурвалом Ан-26, другий — на «правій бочці» літака. Коли їхнє повітряне судно підбили терористи, командир екіпажу Дмитро Майборода наказав усім покинути борт, але його помічник Дмитро Шкарбун вирішив залишитися, щоб разом із другом зустріти смерть.

14 липня 2014 року літак Ан-26 бригади військово-транспортної авіації Повітряних сил Збройних сил України, яка дислокується на Вінниччині, виконував завдання з перевезення вантажів та десантування парашутним способом матеріально-технічних засобів. Близько дванадцятої його було збито терористами в районі Краснодона Луганської області. Командир екіпажу майор Дмитро Майборода та його помічник Дмитро Шкарбун до останнього трималися за штурвал та вирівнювали літак доти, поки шестеро військовослужбовців не катапультувалися. Кадри збитого літака облетіли ефіри багатьох телеканалів, на них місцеві жителі, що цинічно фотографувалися біля уламків Ан-26 і навіть не намагалися по-людськи захоронити тіла загиблих.

«Вони були найкращими друзями. На них можна було покластися в будь-якій справі — особистій чи професійній, — згадує заступник командира військової частини з виховної роботи підполковник Анатолій Охріменко. — Щоразу ми проводжали екіпаж перед вильотом. У той фатальний день ніщо не віщувало трагедії. Був звичайний виліт, що передбачав доставку гуманітарного вантажу в зону АТО нашим бійцям, які перебували в оточенні. Коли бойовики підбили повітряне судно, льотчики дали можливість врятуватися тим, хто був разом із ними на борту, а самі до останнього залишалися за штурвалом, виконуючи свій обов’язок».

Провести експертизу уламків не вдалося дотепер, адже територія, де впав літак, залишається під контролем бойовиків. Військовики припускають, що літак збили ракетою, яка влучила у хвостову частину судна. Однак деталі трагедії можна буде встановити лише після досліджень.

Тіла загиблих вінницьких льотчиків три місяці пролежали у нічийній землі. Дізнавшись про смерть сина, Тетяна Майборода почала стукати в усі чиновницькі кабінети, звертатися до громадських організацій, волонтерів, священиків, але ніхто не поспішав розділити горе жінки. Втративши останню надію на допомогу, вона взяла квиток на потяг і поїхала туди, де свистять кулі і рвуться снаряди. Сама вирішила домовитися з бандитами і привезти тіла загиблих додому, у Вінницю.

Місцеві жителі допомогли згорьованій матері знайти і відкопати могилу, в якій у чорних сміттєвих мішках були останки тіла її сина та його друга. Їдучи до Луганська на винайнятій машині, жінка хвилювалася лише про одне, щоб бойовики не відібрати її дорогоцінний вантаж на блокпостах. Вона щоразу повторювала, що це її діти і вона має право забрати їх навіть мертвими.

«Знала Дмитра ще з дитинства, — розповідає Галина Омельчук. — Після одруження він переїхав жити на вулицю Шевченка, але часто заходив до батьків у гості. Ніколи не забував привітатися із нами, бабусями, які збираються посидіти на лавочках. Коли звістка про те, що Тетяна поїхала на Донбас, облетіла будинок, ніхто не мав спокою. Навіть уявити собі не можу, як вона наважилася на такий подвиг. Пояснення одне — мати».

Експертизу ДНК тіл загиблих провели в науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі УМВС. Висновки підтвердили, що останки належать Дмитру Майбороді і Дмитру Шкарбуну. Але дружина Дмитра Шкарбуна досі не вірить, що втратила чоловіка, бо неодноразово його прізвище було опубліковане у списках полонених, які час від часу оприлюднює центр звільнення полонених під керівництвом генерала Володимира Рубана.

...Із загиблими прощалися довго. Поряд із труною Дмитра Майбороди стояли батьки, сестра і дружина. Дітей у льотчика не було. Навпроти стояла родина Дмитра Шкарбуна: батьки, дружина й 11-річний син. Загиблий недавно придбав у кредит будинок у Вороновиці. Понад усе мріяв розрахуватися з банком і повезти сім’ю на відпочинок, але не встиг.

Коли жалобна процесія вийшла з Будинку офіцерів, у небі кружляв літак Ан-26. У такий спосіб командир авіабригади, в якій служили загиблі герої, попрощався з ними від імені усіх бойових побратимів. Поховали героїв на алеї Слави центрального кладовища. Вічна їм пам’ять...

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments