Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Герої, яких ми не забудемо

5 серпня, 2014 - 09:52
ВІКТОР САВАНЧУК

Сьогодні світлими для українців стали ті дні, коли у прес-центрі АТО, надаючи зведену інформацію про стан справ на фронті, лаконічно кажуть: «Без втрат». На превеликий жаль, станом на 30 липня на війні загинуло вже 363 українських воїнів — героїв, які віддали свої життя за мир для нас, і забувати їх ми не маємо права. «День» продовжує публікувати розповіді про наших полеглих захисників, кожний із яких був унікальною особистістю: і зовсім юні Віталій Цибора, який пишався тим, що його підрозділ одним із перших пішов на передову, та Віктор Саванчук, який вирішив піти до лав армії одразу після школи, і десантник Віктор Бойко, який був добрим батьком для двох донечок, і командири Юрій Баран та Ігор Момот, які побатьківськи піклувалися про своїх бійців.


 

Прикривав побратимів...

 

20-річний Віктор Саванчук поїхав на схід, попри вмовляння матері. Загинув 10 липня, відбиваючи напад терористів

 

Після випускного вечора більшість ровесників Віктора Саванчука зі школи вирішили вступати до вищих навчальних закладів. Він мав єдине бажання — піти в армію і залишитися служити за контрактом. Торік його перевели до Хмельницького полку спеціального призначення. Попри свій юний вік  (20 років)  він був одним із найкращих, завжди готовий служити Батьківщині. Коли постало питання їхати на схід країни, Віктор відгукнувся одним із перших, і попри вмовляння матері, що він ще дуже молодий, хлопець свого рішення не змінив. Так свідомо ризикувати життям міг лише справжній патріот.

Народився Віктор Саванчук 12     листопада 1993 року в селі Яланець Томашпільського району, що на Вінниччині. Перша вчителька Ніна Біжан згадує про нього як про дуже чемного, порядного і совісного хлопця. Каже, що коли шкільні роки добігали кінця, він просив свого класного керівника написати йому позитивну характеристику, бо хоче стати військовим. Коли вчителька запитала, чи він добре все обміркував, Віктор навіть засмутився — невже він не гідний військової честі?

Коли після служби в армії повернувся на дембель, форму чистив мало не щодня. Казав матері, що військові повинні виглядати охайно, бо вони — гордість країни. Батьки не відмовляти сина продовжити службу, вірили, що це принесе йому щастя й удачу...

У ту фатальну ніч, останню для Віктора, група десантників їхала у визначений район для виконання бойового завдання і  дорогою потрапила в засідку терористів. Керівник регіонального медіа-центру Міноборони Андрій Агєєв розповів, що під час відбиття нападу терористів зав’язався бій, в результаті якого троє бійців зазнали поранення різних ступенів тяжкості, а Віктор загинув від кулі, яка потрапила в неприкриту бронежилетом частину тулуба...

Товариш Віктора, десантник Сергій, який був з ним у ту ніч, пригадує, що коли розпочався обстріл, вони почали вискакувати з машини і намагалися сховатися в лісосмузі, щоб плідно вести бій. Віктор був збоку і прикривав побратимів, можливо, тому куля вразила його. Сергій каже, що Віктор мав велике, мужнє серце, був чесною і порядною людиною, справжнім патріотом своєї держави, який ціною власного життя врятував інших.

...В останню путь героя проводжали всім селом. Понад дві тисячі вінничан прийшли попрощатися з юним патріотом. На похороні про загиблого не було сказано ні слова поганого. Удома у Віктора залишилися матір, батько і рідний брат. Вічна слава героям!

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця


 

Обіцяв мамі, що незабаром приїде...

 

20-річний Віталій Цибора назавжди залишиться героєм для рідної Мовчанівки

У Ружинському районі, що на Житомирщині, поховали в останні дні червня  20-річного воїна-героя. Віталій обіцяв своїй мамі, з якою не бачився з березня, що незабаром приїде додому. Хоча б на кілька днів...Та не побачили його рідні більше живим. Він брав участь в антитерористичній операції і загинув на сході України 24 червня під час обстрілу бойовиками блокпосту. На свою сторінку в соцмережі заходив уранці цього ж дня, в останньому статусі написано: «Видно, вони не хочуть перемир’я»...

У рідній Мовчанівці в останню путь Віталія Цибору проводили усім селом. Із близьких у нього залишилися мама і старша сестра. Сусіди розповідають, що Віталій, закінчивши Мовчанівську загальноосвітню школу, вступив на навчання у Житомирський технологічний коледж за спеціальністю програмування для електронно-обчислювальної техніки та автоматизованих систем, який закінчив  2012 року. Не знайшовши роботи за фахом, юнак вирішив піти на військову службу за контрактом. Контракт укладений був до 2016 року. На початку березня Віталій відправився на схід України. На той час він уже більше року прослужив контрактником у Білоцерківській 72-й окремій механізованій бригаді.

«Віталій був чесний, прекрасний хлопець. Він серцем і душею переживав за  свою державу, був патріотом та вірним сином України... І таким був з дитинства. Дуже гордився тим, що військовий, що один із перших його підрозділ у березні почав обороняти східні рубежі від ворога», — розповіла на жалобній церемонії директор місцевої школи Світлана Янченко.

Труну з тілом загиблого під вигуки «Героям слава!», «Герої не вмирають!» на руках несли через усе село. Односельці загиблого говорять, що про свого героя не забуватимуть. На школі, де вчився Віталій Цибора, встановлять меморіальну дошку, його іменем назвуть вулицю.

«Перестало битися серце Віталія, але не перестане жити пам’ять про нього в наших серцях», — говорили зі сльозами на очах його земляки. Герої не вмирають, вічна пам’ять їм.

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область


 

Завжди підтримував бійців

 

Начальник штабу батальйону «Прикарпаття» 46-річний Юрій Баран загинув від пострілу снайпера-терориста 8 липня

Начальник штабу, перший заступник командира 5-го територіального батальйону, майор Юрій Баран, загинув 8 липня під Амвросіївкою Донецької області — через кілька днів після приїзду батальйону на схід. Куля снайпера поцілила в голову офіцера, забравши життя одного з найкращих командирів, хорошого сина, люблячого чоловіка та батька.

Юрій Баран народився 29 липня 1968 року в селі Добрин Ізяславського району Хмельницької області. Навчався у Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі, яке закінчив 1989 року. В лавах Збройних сил України майор Юрій Баран провів 19 років. Служив у Івано-Франківську, Делятині, Тячеві, Чернівцях, Велико-Березному. 2004 року був звільнений у запас.

Через конфлікт із Росією у травні цього року офіцера знову призвали на службу. Він став начальником штабу, першим заступником командира 5-го територіального батальйону в Делятині, який 1 липня вирушив на схід країни в Донецьку область. Офіцер не дожив до свого 46-го дня народження, загинувши від пострілу в голову. 9 липня Рада оборони Івано-Франківської області ухвалила рішення звернутися до Генеральної прокуратури з проханням порушити кримінальну справу за фактом вбивства Юрія Барана.

У загиблого військовослужбовця залишилась дружина та двоє дітей, які проживають в Делятині Надвірнянського району Івано-Франківської області. Влада області обіцяла виплатити родині матеріальну допомогу розміром сто тисяч гривень.

«Такої людини, як ми втратили, більше немає», — згадують про нього рідні. Схожі слова говорять і солдати 5-го територіального батальйону. Військові пам’ятають майора як одного з найкращих командувачів, що був для них як батько, турбувався й вважав своїм обов’язком підтримувати бійців.

Ще під час похорону один зі священнослужителів, який бував на території дислокації батальйону в Делятині й знав Юрія Барана, розповів: йому страшенно шкода за те, що сталося. Святий отець особисто благословляв батальйон перед відправленням на схід, а нині говорить слова прощання на могилі загиблого офіцера. «У країні є відважні люди, які пішли боротися із ворогами, що зазіхають на нашу українську землю. Ворогів багато, але такі, як Юрій, охороняють спокій нас із вами, державу та укріплюють її», — зауважує священик.

«З Юрієм ми знайомі з 1975 року, разом пішли в перший клас, разом і закінчили школу, — розповідає про загиблого шкільний товариш, однокласник Андрій Коржик. — У школі він був дуже старанним хлопцем, навчався гарно. З усіма підтримував дружні стосунки, його поважали й любили, суперечок чи конфліктів із кимось не було ніколи. Після закінчення школи він вступив до військового училища. Ми не бачилися багато років, адже я навчався в іншому місті. Зустрілися значно пізніше, після звільнення зі служби».

Однокласник зауважує, що на полі бою Юрій Баран віддав іншому бійцю бронежилет, і такий вчинок його повністю характеризує. Про те, як загинув товариш, достеменно не знає, чув кілька версій. Одна з них, що в голову офіцера поцілила куля снайпера, друга — його вбили пострілом із автомата.

«Я змалку знала, що в мене є опора в житті, — розповідає молодша сестра загиблого Наталія Дронюк. — На нього завжди можна було покластися. Він дбав про своїх співробітників, підлеглих, про тих, що молодші за віком, яких чекають вдома батьки та сім’ї. Вважав це своїм обов’язком, і для нього це було на першому місці. В Юри було багато друзів, які в будь-яку хвилину могли звернутися, знаючи, що він не відмовить і зробить все можливе, щоб допомогти. Для мене ця втрата надзвичайно велика. Він був моєю другою половинкою. Батьки є батьки, вони завжди на першому місці, але саме з братом у нас було багато спільного. До цієї втрати не звикну ніколи. Можливо, час лікує рани, та все ж, рана загоїться, а рубець залишиться назавжди».

Наталія Дронюк розповідає, що молиться за мир, спокій, злагоду в країні і щоб таке горе, яке спіткало їхню родину та сім’ї інших загиблих військовослужбовців, більше не торкнулося українських родин. А бійці, які нині перебувають у частині і за яких так непокоївся Юрій Баран, — повернулися живими та здоровими.

Земляки поховали свого героя 12  липня в Меморіальному сквері Івано-Франківська.

Ірина ФЕДОЛЯК, Івано-Франківськ


 

Третя «блискавка» стала смертельною

 

36-річний Віктор Бойко загинув 11 липня поблизу Зеленопілля

На хаті Віктора Бойка в селі Лозоватка Маловисківського району (Кіровоградщина) стоїть блискавковідвід — двічі в оселю Бойків влучала блискавка, ніби за кимось полювала. Третього разу «блискавка» — із ворожого «Граду» — забрала життя Віктора.

У вівторок, 22 липня, село Лозуватка, що на Кіровоградщині, прощалося з 36-річним Віктором Бойком, який у складі першого батальйону 79 Миколаївської окремої аеромобільної бригади загинув під час обстрілу з боку бойовиків. 11 липня він разом із товаришами потрапив під «Град» поблизу Зеленопілля, що на Луганщині. А через дев’ять днів дружина Віктора Олена знайшла тіло чоловіка в морзі Дніпропетровської лікарні ім. Мечникова.

Провести Віктора в останню путь — від його земної оселі, що на вулиці Чайковського, до вічної — на сільське кладовище — прийшли і приїхали близько тисячі людей. Хоронили Віктора з дотриманням християнських ритуалів, поминальним передзвоном у місцевій церкві, біля якої траурна колона проходила дорогою на цвинтар, з військовим духовим оркестром із Кіровоградського гарнізону, синьо-жовтим прапором із траурною чорною стрічкою і трикратним військовим салютом над могилою героя  — саме героєм він став для усіх, кого захищав — двох маленьких донечок, дружини, односельців, жителів району і області, усіх, хто без зайвих слів розуміє, якою ціною зберігається мир у країні...

«Його вже немає. Що казати?..» — не може знайти слів сільський голова Лозоватки Олександр Головач. Сьогодні «його хлопцям» — так він називає жителів села, де головує, — прийшло тридцять повісток із військкомату. А ще троє жителів Лозоватки нині перебувають у зоні АТО. Усіх їх чекають додому живими...

Інна ТІЛЬНОВА, Кіровоградська область


 

«Це людина видатна...»

 

Ігор Момот був людяним і створив найбоєздатнішу групу прикордонників. Загинув 11 липня під Зеленопіллям

Ігор Момот загинув 11 липня, захищаючи східний кордон держави, коли прикордонників під Зеленопіллям (Луганська область) обстріляли із системи залпового вогню «Град». Полковник, заступник начальника Східного управління Держприкордонслужби загинув у віці 48 років, залишивши дружину й доньку.

Президент України присвоїв полеглому звання генерала-майора, нагородивши Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Черкаська обласна влада вшанувала загиблого відзнакою «За заслуги перед Черкащиною», що передбачало і вручення родині матеріальної допомоги.

Черкаська ОДА взяла на себе доставку тіла Ігоря Момота в Навчальний центр Держприкордонслужби в Оршанці під Черкасами, який полковник очолював з 2007 року, а також його поховання. З ініціативи обласної влади також триває збір коштів для родини загиблого у районах Черкащини (скажімо, Черкаський район уже зібрав понад 20 тисяч гривень). Крім того, голова ОДА Юрій Ткаченко звернувся до Президента з ініціативою присвоїти загиблому звання Героя України. На честь Ігоря Момота планують назвати одну з вулиць Черкас, а також навчальний центр прикордонників «Оршанець».

У Прикордонних військах України Ігор Момот служив з 1992 року. У березні 2014 року полковник вирішив особисто очолити створену на базі Навчального центру «Оршанець» мотоманеврену групу, яка обороняла державний кордон України на сході. У березні  — червні 2014 року підрозділ вів дуже активні бойові дії, обороняючи східний кордон держави та знищуючи колони терористів, які намагалися потрапити з Росії на територію Донбасу.

Завдяки керівництву Ігоря Момота, який свого часу пройшов війну в Афганістані, друга мотоманеврена група знищила понад 50 одиниць техніки, а також близько 500 терористів. Крім того, підрозділ прикордонників захопив у бойовиків великий арсенал зброї, озброєння та боєприпасів.

Варто згадати героїчні дії Ігоря Момота в пункті пропуску «Довжанський», коли терористи, маючи величезну перевагу, намагалися звільнити затриманого лідера так званої ЛНР Болотова. Щоб виграти час для підходу резервів українських військ, Ігор Момот, ризикуючи життям, вийшов із гранатою без запобіжної чеки до терористів і впродовж трьох годин вів переговори з бойовиками. Цей вчинок українського командира примусив понад 200 чудово озброєних (гранатометами, кулеметами і мінометами) терористів відступити. Таким чином Ігор Момот зберіг життя 30 прикордонникам.

Фактично мотоманеврена група Ігоря Момота була єдиною з-поміж подібних груп на ділянках східного кордону, яка вела активні бойові дії з бандами терористів. Вона була визнана керівництвом Держприкордонслужби найбоєздатнішою.

Під час операції в районі села Дякове завдяки правильним рішенням Ігоря Момота було знищено велику колону техніки терористів, а також убито одного з керівників терористичної групи та його заступника. У районі Дмитрівки бійці Момота захопили блокпост терористів, а згодом — і колону з території РФ з помічником так званого Стрілка і зв’язковим офіцером ФСБ. Під час іншої операції група полковника Ігоря Момота викрила і знищила засідку бойовиків, де виявлено кілька установок ПЗРК «Ігла» російського виробництва.

Що ж до діяльності Ігоря Момота на посаді начальника Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Держприкордонслужби «Оршанець», то, як розповіли «Дню» його колеги, він по суті повністю змінив систему роботи центру. Завдяки йому почалася робота зі створення міжнародного багатопрофільного мультифункціонального правоохоронного навчального центру. Крім того, проводилися курси як для українських прикордонників і правоохоронців, так і для представників різних служб і установ США, Польщі, Білорусі, Молдови, Німеччини, Швеції  тощо. Центр організовував спільні навчальні курси з ОБСЄ, МАГАТЕ, ООН, Місією Єврокомісії...

Завдяки Ігорю Момоту в Черкасах і деяких районних центрах з’явилися пам’ятні знаки захисникам кордонів. Крім того, реконструйовано гуртожитки і навчальні корпуси навчального Центру, для мешканців військового містечка побудовано капличку Преподобному Іллі Муромцю. Також на території Центру заклали і виростили яблуневі сади, розмістили Центральний музей Держприкордонслужби...

Заступник начальника центру Сергій Перепелиця розповідає «Дню», що служив із Ігорем Федоровичем з самого початку, тобто коли останній очолив центр.

«Із перших днів, як тільки він став командиром, було видно, що це — професіонал. У його діях, в організації праці... Це людина видатна. Фактично завдяки йому наш центр набув нового обличчя. Все мінялося на очах з величезною динамікою. Це було під силу тільки дуже вольовій і сміливій людині. Він не боявся таких активних змін і напруженої роботи. Усе відбувалося паралельно: навчання, будівництво, реконструкція...», — говорить заступник начальника оршанецького навчального центру прикордонників.

«Говорять, що людина повинна за життя зробити три речі — побудувати дім, виростити сина і посадити дерево. Навіть у цих речах за той час, коли Ігор Федорович Момот був начальником нашого Центру, у нас і яблуневий сад уже посаджено (близько 600 дерев, є уже плоди), і дім збудовано (за ці шість років два навчальні корпуси і два гуртожитки набули нового обличчя)... Командир фактично побудував новий навчальний центр», — розповідає Сергій Перепелиця.

Каже, що загиблий герой був людяним і багато кому допомагав, зокрема й серед «військового братства». Він завжди підтримував ідеї організувати щось нове. Ніколи не посилався на зайнятість. Постійно говорив: «Усе, зараз будемо вирішувати».

Також Ігор Момот часто знаходив друзів. «Тільки людину побачить — відразу знаходить спільну мову, — говорить товариш по службі Ігоря Момота. — І думав командир не про те, щоб сісти з друзями за стіл, поговорити, випити чарку, а щоб зробити разом щось корисне. Намагався допомогти військовослужбовцям, місту, навчальному центру», — підсумовує Сергій Перепелиця.

Олександр СОЛОНЕЦЬ, Черкаси

Газета: 

Коментарі

Игорь Охременко | 09/15/14
Воны загинулы за то,чтобы их хозяева продолжали высасывать их не страшась реальной революции.Чтобы осуществить трепетную надежду укр.интеллигенции продать западу Украину и их в наёмноерабство и присосаться к богатому Западу,-оседлать "большой зарплат".Какая подлость!

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ