Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Ми не забудемо

29 вересня, 2014 - 16:48

Останніми днями терористи активізували обстріли позицій і блокпостів наших військових, попри оголошене перемир’я. Ми продовжуємо втрачати наших захисників: у понеділок радник Президента і лідер волонтерської групи «Крила Фенікса» Юрій Бірюков повідомив на своїй сторінці у соцмережі «Фейсбук» про загибель семи бійців 79-ї окремої аеромобільної бригади внаслідок обстрілу донецького аеропорту. А минулої п’ятниці речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко, відповідаючи на запитання журналістів, сказав, що наразі точна кількість загиблих військових за період проведення АТО не відома, «оскільки ще триває ідентифікація тіл, знайдених під Іловайськом. Крім того, запрацював загальний центр ідентифікації, на який ми вже отримали кілька сотень звернень», цитує його УНІАН. Ми продовжуємо розповідати про чоловіків, які віддали свої життя, захищаючи нас від наступу агресора: воїна 30-ї окремої механізованої бригади Яна Даманського з Житомирщини, чернігівця Віталія Рябого — бійця 1-ї гвардійської танкової бригади та бійця батальйону «Айдар» Василя Білика з Івано-Франківщини.

Попередні історії читайте в рубриці «Вони загинули за нас».


 

...А мало бути весілля

23-річний Ян Даманський загинув 13 серпня у боях біля Савур-Могили

У Коростенському районі, що на Житомирщині, попрощалися із 23-річним мешканцем с. Нова Ушиця, який загинув у зоні АТО, Яном Даманським. Загинув мужній воїн 30-ї окремої механізованої бригади у жорстоких протистояннях біля Савур-Могили в Донецькій області. Зв’язок із ним перервався у ніч на 13 серпня, і кілька тижнів його вважали зниклим безвісти. У рідних увесь час була надія, що він живий. Аж ось у мами задзвонив телефон і висвітився номер Яна. Та почула вона зовсім не його голос. Їй повідомили, що потрібно їхати до Дніпропетровська на упізнання тіла сина... У бронежилеті воїна був телефон, коли його зарядили, то мамі й зателефонували. Згодом було встановлено, що саме 13 серпня під час бойових дій обірвалося життя хлопця. Рідні ніяк не могли повірити у непоправну втрату, їхні люблячі серця не хотіли примиритися з тим, що веселого ясноокого Яна більше немає. Не дочекалася щасливої миті наречена. Коли у травні Ян приходив у відпустку, він зробив пропозицію одружитися коханій дівчині. В селі готувалися вже до весілля. Та сталося непоправне...

Провести героя-земляка в останню путь зібралося багато людей, серед яких були близькі та друзі, товариші по службі, колеги з місця роботи, представники районної й місцевої влади та всі, хто побажав віддати останню данину шани воїну, який відстоював незалежність і цілісність нашої держави на сході України. Від односельчан довідалася, що Ян після закінчення школи навчався в Головинському вищому профтехучилищі. У 2010 році був призваний на строкову військову службу. Після повернення працював на ПАТ «Ушицький комбінат будматеріалів». А з 20 березня Яна Даманського призвали по мобілізації в 30-ту Новоград-Волинську окрему механізовану бригаду. У її складі 23-річний воїн і брав участь в Антитерористичній операції на сході України.

Поховали Яна Даманського з усіма військовими почестями. Перед цим у церкві провели заупокійну службу. У пам’яті рідних, друзів,односельчан Ян назавжди залишиться доброю, щирою, товариською, світлою людиною. Він мав стільки планів, мріяв про власну сім’ю... Ян Даманський назавжди буде справжнім Героєм, він захищав незалежність України на сході, щоб війна не прийшла до нас. Вічна йому пам’ять.

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область


 

Солдат із великим серцем

Віталій Рябий загинув 7 вересня, під час «перемир’я»

У бронетранспортері чернігівця Віталія Рябого жив цілий виводок кошенят. Він любив тварин і захищав слабких. Цих нещасних кошенят хлопці підібрали поблизу одного з населених пунктів на Луганщині після запеклого бою з сеператистами. «Діти війни» — говорили на них солдати...

Виводок кошенят, кожен з яких уміщався в долоню бійця, смикав кішку, прискіпливо шукаючи материнське молоко. Але їхня мати вже була мертвою... Хлопці забрали цих «дітей війни» до себе в бойову машину. Ділилися всім, чим Бог послав, у місцевих навіть купували молоко для малечі. Але звиклим до гулу снарядів кошенятам так і не пощастило стати дорослими. За два тижні малечі не    стало. Почався відступ українських військ, під час якого розірвало БТР чернігівських танкістів. Кошенята разом із водієм бойової машини загинули. Віталія Рябого було сильно поранено, і за кілька годин він помер від травм та втрати крові.

Тіло бійця Першої Гвардійської танкової бригади Віталія Рябого привезли до Чернігова спеціальним рейсом на третій день після загибелі. Це сталося 7 вересня під час так званого перемир’я.

Інший чернігівець, солдат Першої Гвардійської танкової бригади Сергій Богухалець пробув на Донбасі три місяці, два з яких — безпосередньо в Луганському аеропорту. З Віталієм Рябим вони були знайомі ще до війни — обоє активні учасники громадських рухів, обоє були на Майдані. І хоча вони служили в одній бригаді, бачилися тільки один раз. Ця зустріч виявилася для них останньою...

«Фото в бронетранспортері з кошенятком на руках я зробив 4 вересня у місті Щастя на Луганщині під час перегрупування Першої Гвардійської танкової бригади. Через три дні Віталіка вбили. Він помер на руках у лікарів від кульових поранень в груди та плече», — згадує боєць.

Разом із його тілом до Чернігова привезли ще двох полеглих бійців із добровольчого батальйону «Айдар». Коли ховали Віталія, то вперше труну з бійцем пронесли центральною алеєю від Катерининської церкви до Красної площі.

Над окремим кварталом на міському кладовищі з похованнями загиблих бійців майорять синьо-жовті прапори. Тут ціла алея могил із загиблими чернігівцями. За кілька місяців війни їх майже стільки, як афганців. Загалом, за підрахунками волонтерів, від початку війни Чернігівщина втратила вже більше п’ятдесяти життів. Враховуючи тих, хто пропав безвісти, цифра впевнено повзе вгору...

Віталій НАЗАРЕНКО, Чернігів

Фото Сергія БОГУХАЛЬЦЯ


 

До свого 22-го дня народження не дожив менше трьох тижнів

Боєць «Айдару» Василь Білик загинув у Щасті 27 липня

Життя Василя Білика, бійця батальйону «Айдар», обірвалося 27 липня під час проведення Антитерористичної операції на сході країни. Ворожа куля поцілила в голову молодого солдата. До святкування свого 22-го дня народження хлопець не дожив менше трьох тижнів.

Як розповідає мати загиблого Оксана Даниш, згідно з документами, хлопець загинув у місті Щастя під час охорони військової частини. Але жінка зауважує: їй зателефонували і повідомили, що Василь був убитий у бою. Проте коли прийшли документи, прочитала іншу версію. «Тут вже є невідповідність, хтось щось приховує. Я покладаюся лише на власні висновки — що знаю, читала й аналізувала, що чула від сина і те, що розповідали очевидці тих подій», — наголошує Оксана Даниш.

«Він був гарячою головою, — пригадує мати загиблого. — З самого малку був гіперактивною дитиною. Дуже любив подорожувати. Ще зовсім маленьким виходив за хвіртку і йшов туди, куди сягало око. Ми його постійно шукали».

Мати хлопця розповідає, що той дуже любив книжки. Читав багато — класичну літературу, фантастику та інші жанри. Міг підтримати розмову, поспілкуватися на будь-яку тему. Навчався в Городенківській ЗОШ №1. У Василя була дуже добра пам’ять. Любив гуманітарні предмети, вони йому легко давалися. Класний керівник часто відзначала, що могла на нього покластися. А от із точними науками було важко, і працювати над собою не хотів, пригадує Оксана Даниш.

Навчався хлопець у чотирьох середніх спеціальних навчальних закладах, хоча не закінчив жодного з них. «Він був дуже непостійною людиною, не міг всидіти на одному місці, — продовжує розмову жінка. — Відсидіти уроки, а потім робити домашнє завдання вдома було не для нього. Рік навчався в одному закладі, наступний — в іншому. Пробував себе в різних галузях, але серйозно не зацікавився нічим. Способом заробітку стало його хобі. Працював ді-джеєм, таким чином об’їздив усю Україну, навіть у Прип’яті побував. Коли поїхав на Майдан, теж розважав присутніх музикою. В Інтернеті й досі можна знайти відео, де він розігріває замерзлу публіку».

«Мав проблеми з дисципліною, — пригадує мама хлопця. — Василь не міг вписатися у звичну систему, не хотів сидіти у встановлених «рамках». Коли син навчався в молодших класах, мене ледь не щодня викликали до школи. Всяке бувало...»

Коли хлопець підріс, подорослішав, а Україну захопила хвиля патріотизму, вирушив на Майдан. «Він себе там знайшов, віддався повністю боротьбі за ті цінності, які пропагувалися в центрі столиці, — пригадує жінка. — На Майдан поїхав ще 13 грудня. Всю зиму й цілу весну був у Києві. Далі — військові збори, після чого відразу поїхав у Луганську область. Останні місяці свого життя син повністю присвятив патріотичній боротьбі за цілісність держави. Причому фанатично, а жодних наших аргументів, щоб не брати участі в АТО, не слухав».

Мати Василя розповідає, що була категорично проти того, щоб син їхав на схід. Жінка, аналізуючи ситуацію, не розуміє, чому ті, хто живуть на окупованих територіях, не відстоюють свою землю і право на ній жити. «Озброєні люди з інших областей не повинні туди йти, — ділиться думками мати солдата. — Син не погодився зі мною і сказав, що держава в нас одна, її треба захищати, і просто так віддавати шмат української землі не можна. Це було його рішення, власне, і він пішов воювати на схід».

Василь запевняв матір, що він повернеться живим, що нічого поганого з ним не станеться. На відміну від деяких інших вояків, які приховують своє перебування в зоні АТО від рідних, хлопець в цьому питанні не мав жодних секретів. Розповідав про всі успіхи і втрати батальйону. Жінка пригадує, що неодноразово під час розмов чула вибухи. «Але завжди на моє прохання берегтися відповідав, що з ним все буде в порядку. В останні тижні зв’язок часто зникав, не завжди вдавалось поспілкуватися. Кажуть, що розмови прослуховувалися, хто знає...».

Оксана Даниш зазначає, що смерть сина не стала для неї несподіваною. «Я почасти була готовою до такої звістки, адже коли майже безперервно ведуться військові дії, то можна очікувати все що завгодно. Повідомлення про смерті й поранення на мене дуже погано впливали. Коли в Меморіальному сквері з’являлися свіжі могили, не могла до цього байдуже ставитися, плакала, ходила туди. З дня на день чекала якоїсь звістки. Протягом останніх кількох тижнів Василь не виходив із передової, по декілька днів поспіль спав в окопах, їв лише хліб та пив мінеральну воду. Раз на тиждень міг поїхати у штаб, щоб відіспатися. А потім знову повертався на лінію вогню, адже вважав, що він там дуже потрібний. За місяць до своєї смерті повернувся додому, відвідав рідних. Склалося таке враження, що він і сам знав, що загине. Ніби приїхав попрощатися. Обійшов усіх, а після того поїхав, щоб не повернутися живим».

Василя Білика поховали у Меморіальному сквері в Івано-Франківську з усіма почестями. Окрім матері, в нього залишився молодший брат Роман і дворічна донечка Вероніка.

Ірина ФЕДОЛЯК, Івано-Франківськ

Фото надано Оксаною ДАНИШ

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ