Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Ціною життя врятував товаришів

Анатолій Ніколенко підірвав себе разом із російськими військовими
1 грудня, 2015 - 15:45

На одному з харківських кладовищ сьогодні збираються не тільки рідні та побратими, а й однокласники із середньої школи №106, де ще в 1970-х роках вчився Анатолій Ніколенко із позивним «Карат». 54-річний розвідник із батальйону Донбас загинув під Іловайськом в серпні 2014-го, коли розпочалася найстрашніша сторінка війни. Тоді його ховали з військовими почестями, на панахиду прийшов навіть старенький класний керівник. «Його всі любили! — хитає головою сестра Світлана, молодша брата на шість років. — Тільки уявіть, за все життя в нас не було жодної сварки. Хіба таке буває?».

Рідні й товариші кажуть про Анатолія «надійний», «добрий», «справедливий», згадують, що він надзвичайно любив тварин і навіть позивний узяв на честь свого улюбленого собаки, вівчарки. Бійці додають, що Анатолій всіляко підтримував своїх побратимів на війні, мав особливу моральну силу, був справжнім бійцем. Більшість друзів з дитинства звали його Антоном замість паспортного імені. «Антон був тією людиною, котра робить оточуючих сильнішими та впевненими, поряд з ним тепліше та легше дихати», — каже побратим Ніколенка, який розповів в соціальній мережі історію останнього страшного бою і вважає, що цей подвиг має залишитися в пам’яті людей. Бо саме ці щоденні самопожертви врятували Україну в найстрашніший час.

В радянські часи Анатолій пройшов Афганістан з бойовими нагородами. Виховав двох синів — прийомного та рідного Олександра, якому зараз 19 років. Працював в автосервісі. В подіях Майдану участі не брав, але в травні 2014 року несподівано для рідних і друзів рішуче пішов в АТО добровольцем. «Це справжня війна, — сказав він другові. — Не буде нас — не буде країни. Молоді хлопці не повинні гинути. Мають воювати літні досвідчені люди». Анатолій пройшов тренування на базі в Петрівцях, і вже з червня воював в Донецькій області в батальйоні «Донбас», разом з побратимами звільняв Попасну та Лисичанськ. Із 13 серпня їх взвод був направлений до Іловайська, де вже йшли жорстокі бої. Анатолій не міг телефоном розповідати подробиць, тільки коротко сказав другові в один із днів: «Тут спекотно». Батальйон щоденно втрачав бійців, а 19 серпня в бою загинув командир взводу із позивним «Скіф». Наступного дня вісім бійців вивозили тіло загиблого з Іловайська та на дорозі потрапили в засідку. Чотирьох хлопців, яки сиділи попереду, вбили одразу. А четверо інших разом із «Каратом» почали втікати. За ними погналися росіяни — хлопці чули російські військові команди, наказ «добити» та «зачистити». Тоді «Карат», який отримав поранення в ногу, наказав побратимам залишити його, підпустив російських солдат ближче та підірвав себе разом із ними. Завдяки цьому троє його товаришів, які бачили все на власні очі, залишилися живими. Вони змогли викликати допомогу, та вивезли тіла загиблих разом із «Каратом» додому.

«Я завдячую йому життям. Він був розвідником, фаховим військовим, і всі гарні слова, що я знаю про чоловіків, можна сказати саме про нього, —  каже 48-річний Михайло з позивним «Дантист» із Львівської області. — Він був старший за всіх нас і мав найбільший бойовий досвід. Якби не він, нас трьох не було б зараз на землі». Михайло, який був заступником командира взводу, розповідає, що завдяки побратимам зі східної України, яких у батальйоні була більшість, він зміг оцінити силу патріотизму та рівень фахових умінь саме українців сходу. Сам він отримав важке поранення в руку і не знав, чи зможе повернутися до професії стоматолога. Але тепер каже, що має реабілітуватися, бо пам’ять про побратима надає сил. А бойові друзі назвали на честь «Карата» бойову машину, яка знаходиться в АТО.

Подвиг «Карата» змінив і світосприйняття його шкільного товариша Олега, який вирушив після його загибелі в зону бойових дій. Олег розповідає, що втратив зв’язок з Анатолієм незадовго до початку війни. Той перестав відповідати в соціальних мережах. Влітку 2014 Олег знайшов його телефон та з’ясував, що той вже командує розвідкою в батальйоні «Донбас» і бере участь у боях. «Карат» розповідав, що українські війська мають справу здебільшого з росіянами та чеченцями. «Він розказував, що їх буквально поливають вогнем. Страшні обстріли не давали перепочити», — каже однокласник «Карата».

Олег згадує, що Анатолій неодноразово запрошував його приєднатися до їхнього батальйону, але тільки подвиг друга змусив його самого відправитись під Маріуполь. «Раніше такі вчинки — віддати життя за товаришів — ми бачили лише в старих фільмах про війну. А тепер ці легенди стали нашим життям», — констатує товариш Анатолія Ніколенка. Чоловік запевняє: «Якщо б мені хтось сказав роки три тому, що я стану українським патріотом та піду на війну, захищати Україну ціною свого життя, я би просто не повірив! Все змінилося повністю. Я покинув родину і пішов воювати, це мій вибір. Якщо врятую хоча б одну людину, то вже проживу недаремно». Військовий каже, що найбільші проблеми, які залишаються в армії, — це постачання техніки, яка не дотягує до рівня російської. Проте бойовий дух бійців став головною зброєю неоголошеної війни, розв’язаної Росією.

В 2015 році іменем харків’янина Анатолія Володимировича Ніколенка назвали одну з вулиць у Попасній. Його увічнили разом із кількома бійцями батальйону «Донбас», які звільняли це місто.

Альона СОКОЛИНСЬКА, Харків
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments