«Хотів одружитися, мати двох дітей...»

За час неоголошеної війни Україна втратила вже понад 2260 військовослужбовців. І в ці дні позиції наших захисників — під ворожим обстрілам з мінометів, гранатометів та інших видів зброї. Війна триває і обриває життя людям, які люблять і боронять свою країну. Наш моральний обов’язок — залишати живими у пам’яті чоловіків і жінок, які полягли за всіх нас. «День» продовжує публікувати історії загиблих військових. Сьогодні розповідаємо про воїна 24-тої окремої механізованої бригади Олександра Шолудька, бійця полку особливого призначення «Азов» Дмитра Коряка та воїна 13-го мотопіхотного батальйону Валерія Бочарнікова.

11 лютого минають роковини з дня смерті бійця полку особливого призначення «Азов» Дмитра Коряка (позивний «Брат»), який загинув від осколкового поранення поблизу села Саханка Новоазовського району Донецької області.

«КОЖЕН СПОГАД — НІБИ ПОСТРІЛ У СЕРЦЕ»

Днями в Полтавській центральній міській бібліотеці представили книгу-реквієм «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк», яку впорядкувала полтавська поетеса, лауреат премії ім. І. П. Котляревського Надія Гринь. За змістом книга — це збірка спогадів друзів та знайомих Дмитра, фотографії, надані сім’єю бійця, та вірші поетів Володимира Мирного, Тетяни Ваценко, Людмили Таран-Пономаренко, Алли Силки. Як зазначила авторка книги Надія Гринь, котра особисто знала добровольця, думка про створення видання виникла після прощання з Дмитром. А ідея зібрати спогади людей, котрі знали воїна, і видати книгу належить відомій полтавській журналістці Лідії Черпаковій. Надія Гринь розповідає: «Я зустрічалася з людьми, які знали Дмитра Коряка. Скажу по правді: було це все дуже нелегко. Бо кожен спогад — це ніби постріл прямо в серце. Однак сподіваємося, що влада скаже, що це — соціально значима література і закладе у бюджет кошти на повторення цього тиражу». Наразі наклад книги становить лише 500 примірників, що видані за кошти благодійників.

На презентації показали відеоролик із Дмитром Коряком, знятий за декілька днів до його загибелі. «Я воюю за свою країну. Ніби відповідь проста, але дуже змістовна. Якщо я не буду в Маріуполі боронить, значить, скоро то буде в Полтаві і в Києві. Так війну не виграти, якщо кожен буде триматись за свою стріху. Шанс — нехай не для мене, а для моїх дітей — жити в дійсно незалежній державі, жити вільно», — говорив воїн.

Заступник голови Полтавської обласної ради Анатолій Ханко згадує «Брата»: «До подій на Майдані Дмитро був поза політикою і нею взагалі не цікавився. Це та людина, на яку можна було завжди покластися, яка нічого не боялася. Дмитро — приклад для наслідування. На жаль, його життя промайнуло дуже швидко. Мені здається, якби він залишився живим, то з нього вийшов би непоганий політик або громадський діяч, який відстоював би інтереси громади».

«БАЧИВ ІСКРУ В ЙОГО ОЧАХ І ПОСТІЙНЕ ГОРІННЯ...»

«Із Дмитром Коряком ми спілкувалися на київському та полтавському Майдані. Він був безкомпромісним, вимогливим і сумлінним», — розповідає Роман Чабановський, колишній майданівець, а зараз очільник Октябрської районної у місті Полтава ради. Побратим Дмитра Юліан Матвійчук, депутат Полтавської міської ради, додає: «Я познайомився із Дмитром наприкінці грудня 2013 року. Якраз тоді, коли він був заступником коменданта Жовтневого палацу. Я його пам’ятаю як сумлінного виконавця, патріота. Він приїхав сюди, на полтавський Майдан, і я побачив іскру в його очах і постійне горіння, щоб щось змінювати, щось робити. Він мав власний блокнот, у якому записував всі питання, що треба вирішити. Під час Революції Гідності спав по три-чотири години, віддавав всього себе цій справі, оскільки був дуже відповідальним. Сумно, що мало хто відчував його значущість у цьому світі. Коли він помер, цю значущість побачили... Дмитро мав свої плани на майбутнє: у 27 років хотів одружитися, до 30 років планував мати двох дітей. Він завжди думав про те, як його діти спитають: а що ти, тату, робив під час Революції Гідності? З цим же мотивом він ішов на війну. Ми не повинні забувати про таких людей. І не лише у Полтаві, а й у всій Україні».

«Згадую ранок 11 лютого 2015 року, коли мені прийшло на телефон повідомлення такого змісту: «Брат» — двохсотий». Я одразу почав дзвонити в Маріуполь, хлопцям, які в Широкиному, — ніхто не відповідає... — ділиться Андрій Олефіренко, колишній боєць спецбатальйону «Азов». — Потім, коли підтвердилась ця сумна звістка, я довго не міг повірити, адже Дмитро, який був доброю, щирою, порядною людиною, заслуговував на право жити. Він дуже хотів мати велику родину, хотів багато діточок, він надзвичайно любив свою матір та країну... і він загинув».