Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Iсторія нечутливості

Формально загиблого Героя Івана Пасевича в рідному селі вшанували. Але щодо прохання матері про землю для каплиці та чернечого будинку — відмовили...
31 липня, 2019 - 19:26
ІВАН ПАСЕВИЧ

У селі Залізниця Любешівського району відбулися громадські слухання щодо розгляду заяви Олени Іванівни Пасевич, яка просила виділити їй земельну ділянку для спорудження житлового будиночка і каплички в пам’ять про загиблого в неоголошеній російсько-українській війні її сина та всіх у ній загиблих. За іронією долі, йдеться про ділянку, на якій розташоване аварійне приміщення колишнього дитячого садочка, в якому Олена Іванівна свого часу працювала завідувачем. Ця споруда, зведена ще 1936 року, вже не використовується 25 років, і, за словами голови Любешівської об’єднаної територіальної громади (до якої відноситься і Залізниця) Олега Куха, однозначно йде під знос, ділянка звільняється. Тобто, на перший погляд, немає підстав відмовити заявниці в задоволенні її прохання. Проте громадські слухання були майже одностайні: більшістю голосів земляки відмовили мамі Героя, загиблого на війні.

Важливим моментом, на мою думку, став виступ директора місцевої школи, що носить ім’я Івана Пасевича, Сергія Кутинця. Як розповіли мені учасники громадських слухань, директор виступив категорично проти передачі земельної ділянки з аварійним дитсадком приватній особі. Мотивація: цю територію можна використати для розвитку школи, в чому є потреба. Бо інакше таку передачу землі не зрозуміють батьки інших дітей. На слуханнях лунали слова, що ось, ми ж пам’ятаємо вашого Івана, його іменем названі школа, вулиця, відкрили меморіальну стелу на честь загиблого земляка Івана Пасевича та Героїв Небесної сотні в закладеному сквері пам’яті.

Але земля, треба розуміти, це зовсім інше?..

Чому мама загиблого воїна домагається саме цієї ділянки? Тут треба розказати, що Іван Пасевич — один із найкращих учнів Залізницької школи і Володимир-Волинського педколеджу, з дитинства просто марив військовою службою. Великий вплив у цьому мав на нього дід-фронтовик, біля могили якого на сільському кладовищі поховали й Івана... Пасевич став курсантом Львівської академії сухопутних військ при конкурсі дев’ять чоловік на одне місце. Служив у так званій АТО, будучи заступником командира 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади, був старшим лейтенантом. Перед загибеллю мав короткотермінову відпустку додому, його дружина з дочкою мешкають у Львові, провідував і батьків, міг і не повертатися в те пекло, бо вже пройшов ротацію. Але, як пригадує дружина, казав, що не зможе дивитися в очі батькам своїх солдатів, якщо з тими щось станеться, обіцяв вивести їх з того пекла та повернутися додому. Він загинув під час обстрілу українських позицій російськими «Градами» в серпні 2014 року біля села Красне на Луганщині. Своїм тілом він прикрив, врятувавши їх, двох своїх солдатиків...

БАТЬКИ ІВАНА ПАСЕВИЧА З ЙОГО ДОНЬКОЮ МАРІЙКОЮ

Спочатку волинського хлопця Івана Пасевича хотіли поховати у Львові, на Личаківському цвинтарі, на полі почесних поховань. Щодо цього з проханням до його батька звертався навіть львівський міський голова Андрій Садовий. Але рідні хотіли одного: поховати сина в Залізниці. Війна жорстоко зруйнувала життя цієї родини. Мама після похорону щодня провідувала сина на цвинтарі, врешті, пішла в монастир на Житомирщині, прийнявши чернечий постриг з іменем Димитрія. Але і за монастирськими мурами не стихав біль втрати. Хотілося бути ближче до могилки сина. І мати вирішила повернутися в Залізницю. А куди повертатися? Працюючи на своєму віку сільським головою, завідувачем дитсадка, Олена Іванівна не пристаралася, як кажуть, на великий дім, родина мешкає, як і мешкала, в невеликій двокімнатній квартирі у вчительському будинку в Залізниці. Тут живе чоловік, одружився молодший син Пасевичів, а монашці з її статусом і потребами вже й немає окремої кімнатки.

Тому й звернулася мама Іванка за земельною ділянкою, щоб звести собі — хатину, синові і його загиблим побратимам — капличку, дітям залізницьким — спортивний зал чи майданчик. Бо це була мрія її сина — спорудити в селі храм і спортивний зал для дітвори. І ділянка ця підходить їй найбільше, бо поруяд з уже існуючим старим храмом, за церковним уставом монашки мають жити при монастирі або при храмі.

* * *

«Оце так... Навіщо тоді було пам’ятник ставити і його ім’ям школу перейменовувати, якщо ніякої поваги до матері, яка виховала такого мужнього сина.... Не дай Бог пережити те, що пережила ця жінка. Дуже шкода, що громада не має ніякого співчуття і кожен думає лише про себе. Хоч би хтось поставив себе на її місце, тоді б зрозуміли, як це. Я вважаю, що їй потрібно виділити землю, бо її син — воїн АТО і воював за нас. Дуже шкода, що рідна громада така бездушна». Цей відгук під повідомленням про громадські слухання в Залізниці на сторінці в соцмережі газети «Нове життя» з’явився найпершим. І таким є загальне сприйняття не мешканців Залізниці ситуації.

Бо справді. Можна зустріти тіло загиблого, стоячи на колінах, поховати його з державними прапорами і військовим оркестром, назвати його іменем вулицю, школу, стадіон, клуб, бібліотеку і т.д. Це все насправді зробити дуже легко. А далі настає те, про що колись гірко сказав в інтерв’ю кореспонденту Костянтину Гарбарчуку з газети «Волинь» батько загиблого Івана Пасевича: «А воно вам треба? Життя мого сина, крім мене, тепер нікого не цікавить. Люди вже забулися, що в Україні війна йде. Почитаєте у Вікіпедії, там все написано...»

Чому гіркота від цих громадських слухань? Тут не та ситуація, що мама з капризу, як кажуть, захотіла саме цю ділянку. Бо приміщення дитсадка не використовувалося аж чверть століття, і чомусь за ці роки не чути було, як саме територію хочуть використати для «розвитку школи». Ба більше, як повідомив голова Любешівської ОТГ Олег Кух, директор школи Сергій Кутинець ще 2015 року ініціював вилучення цієї ділянки з «освітянської» землі. Не для потреб школи, звісно. То для чого чи кого її тримали?..

«Ця ділянка, на якій колишній дитсадок, не належить до території школи, вона з нею лише сусідить, але ця земля має бути для обслуговування освіти, проте цільове її призначення можна змінювати, — роз’яснює Олег Кух. — Там є ще одна ділянка, за церквою, яка вільна, але це вже суто шкільна земля. Якщо ця ділянка підійде Олені Іванівні, то як її вилучити з власності освітянської? Це ще треба думати».

Ще 2014 року командир бригади, в якій служив Іван Пасевич, казав батькам, що на їхнього загиблого сина зробили подання щодо присвоєння йому звання Героя України. Де ті папери досі ходять чи лежать? Родина того не знає, тим не переймається, бо не заради звань воював Іван, який ціною власного життя врятував двох воїнів. Пасевичі нічого не просили ні в держави, ні в односельчан. Але земелька, як бачимо, виявилася дуже яскравим лакмусовим папірцем вдячності і шани.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ