«Ніколи не стояв за спинами інших»

Неоголошена війна триває. Майже щодня ми отримуємо звістки про поранення та загибель наших захисників. Ворог використовує міномети 120 та 82 калібрів, гранатомети, кулемети та стрілецьку зброю, примушуючи українських вояків завдавати удару у відповідь. Нас є кому захищати. Ми ж мусимо пам’ятати про тих, хто залишився на війні назавжди. Сьогодні розповідаємо про десятьох бійців із м. Баранівка і Баранівського району Житомирської області та полтавця Антона Грицая з полку «Азов», які загинули молодими і повними сил.

Боєць полку особливого призначення «Азов», громадський діяч Антон Грицай (позивний «Сіф») народився 7 травня 1987 року в Полтаві. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету. Був активним футбольним уболівальником полтавської «Ворскли» і засновником ультрас-угрупування Crew of Golden Eagle. Антон — один з авторів графіті-меморіалу пам’яті борців за незалежність, що створений неподалік стадіону «Ворскла» у Полтаві. З  2014 року — доброволець полку «Азов».

Мама загиблого бійця Тетяна Грицай розповідає, що рідні не знали про перебування Антона на війні: «Я до останнього була впевнена, що він у Києві на заробітках. Звістка про його смерть стала для нас величезним ударом... Звертаюся до всіх молодих людей, студентства: пам’ятайте полеглих і тих, хто повернувся живим, адже вони воювали за нас, за те, щоб ми жили під мирним небом».

«Я пам’ятаю його ще студентом першого курсу, чесним, чемним, працелюбним хлопцем, який ніколи не стояв за спинами інших. Там, на фронті, він теж завжди був на передніх позиціях. Хотів би, щоб пам’ять про Антона завжди залишалася в наших серцях, — розповідає Петро Кравченко, декан історичного факультету, професор кафедри філософії. — Багато наших випускників брали і беруть участь у бойових діях. Це і Олександр Коба, який був поранений і знову повернувся на війну, і Микола Бєляєв, і Сергій Сьомін, і Юліан Матвійчук...»

Юліан Матвійчук, артилерист полку «Азов», депутат Полтавської міської ради від ВО «Свобода», пригадує: «З Антоном ми разом пішли на цю війну, але звідти повернулися окремо. Остання наша зустріч була на базі Урзуф Донецької області, коли Антона переводили з вартової чоти в другу сотню. Я йому тоді запропонував перейти до нас в артилерійський дивізіон, де були всі наші, полтавські. Він відповів: «Я хочу спочатку побути штурмовиком, там віддати себе повністю, а вже потім перейти до вас». Коли розпочався Широкинський маневр, наш побратим Грицай опинився у перших лавах, прийнявши перший бій і загинувши у ньому. Він віддав своє життя за Україну. Що це була за людина? Антон вів здоровий спосіб життя — не курив, не пив, допомагав своїй мамі й дуже переживав, як вона буде почуватися, коли дізнається, що він на війні. Це була людина честі й гідності. Для нього була велика честь — загинути у бою зі зброєю в руках, як колись гинули воїни Святослава хороброго». «Разом з Антоном ми вчилися на історичному факультеті, що дало нам розуміння нашого минулого, української державності, її творення, — говорить друг загиблого воїна Вадим Ямщиков, представник ультрас ФК «Ворскла», голова громадського об’єднання «Асоціація ветеранів та учасників АТО Полтавщини. — Коли настав час захищати територіальну цілісність нашої країни, Антон зрозумів, що він теж може зробити щось для своєї Батьківщини. Він став справжнім воїном, лицарем».

Антон загинув 15 лютого 2015 року під Широкиним.