Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

«Про таких, як він, кажуть – справжній чоловік»

Молодший сержант Андрій ВЕДЕШИН до останнього боровся за життя...
13 березня, 2020 - 11:50

10 березня поблизу населеного пункту Піски російські окупанти обстріляли з протитанкового ракетного комплексу військовий вантажний автомобіль 131-го окремого розвідувального батальйону. Внаслідок влучання протитанкової керованої ракети загинуло троє українських захисників — Віктор Солтис, Ілля Пережогін та Андрій Ведешин. Він помер від завданих поранень уже під час евакуації з поля бою в гелікоптер. До останнього боровся за життя, бо обіцяв матері 12 березня бути вдома, на Вінниччині, та завдані травми виявилися несумісними з життя.

Той день у 131-му окремому розвідувальному батальйоні Сухопутних військ України називають «чорним». Протягом трьох років жоден його боєць не загинув на фронті, а 10 березня підрозділ втратив одразу трьох розвідників, ще дев’ятеро зазнали поранень. Хлопці згадують (не називаючи своїх імен), що вже сиділи «на чемоданах» — 12 березня мали покинути зону бойових дій. «Прочесати територію» в районі Пісок і встановити позиції ворога — це було останнє завдання перед повернення на базу — в військовій частині А1445, що дислокується в Гущинцях, Калинівського району, на Вінниччині.

«Ми мали «невигідну» позицію, бойовики розташовувалися на висоті і бачили нас, як на долоні, — розповідає один із бойових побратимів загиблих у телефонній розмові (ім’я і навіть позивний просить не називати. — Авт.). Коли почався обстріл, ми не очікували, що це буде важке озброєння. Керована ракета влучила в кабіну — від неї нічого не залишилося. Багато було поранених, серед них і Андрій. Він тримався. Міцний хлопак був. Хотів повернутися додому, нехай пораненим, але живим... Не судилося».

Андрій Ведешин народився в селі Кинашів Тульчинського району 1986 року. Навчався в Тульчинській школі № 1, після її закінчення вступив до Харківського університету внутрішніх справ. Повернувся додому і працював дільничим інспектором у рідному селі. Сільський голова Кинашева Оксана Баленко згадує, як не раз і не два допомагав вирішувати ситуацію з правопорушниками, вмів мирно залагоджувати конфлікти в неблагополучних родинах, завжди спішив на допомогу літнім і одиноким.

«У нас велика громада, яка об’єднує три села, а це майже 8 тисяч людей, та Андрія знали всі. Його батьки шановані люди, тата вже давно немає, а мати донедавна працювала бухгалтером на місцевому господарстві, — розповідає сільський голова. — Андрій мав власну родину, з дружиною були розлучені, але заради донечки жили разом. Його Анечка навчається з моїм сином у одному класі, тому я знала його і як правоохоронця, і як господаря, і як сина, і як батька. Про таких як він кажуть — справжній чоловік. Чесний, справедливий, уважний. Знаєте, він намагався не пропустити жодного свята своєї донечки. Разом були на святі першого дзвоника. Андрій радів, що вдалося відпроситися у начальства і провести дитину до школи. Він так любив свою доцю, а вона його — на святі руку не випускала. Не можу без сліз про це розповідати...»

Звістка про загибель Андрія для села стала шоком. Він виявився першим героєм Кинашева, хто загинув, захищаючи Україну. Класний керівник загиблого захисника Іван Краснопюр відзначає, що завжди пишався своїм учнем. Ще зі школи Андрій вирізнявся відважністю. Жоден учитель не хвилювався за похід, свято чи змагання, якщо в ньому був задіяний Андрій, бо володів він особливим хистом — тисячу разів подумати, а тоді зробити.

«Андрюша був надміру дисциплінованим і виваженим. Він не мав жодних конфліктів ані з однолітками, ані з учителями. Ніколи не чудив, любив спорт, — пригадує вчитель. — Займався легкою атлетикою, грав у футбол, волейбол, баскетбол. Усі змагання і заходи, які ми проводили в класі чи школі, були за його участі. Він вирізнявся тим, що перш, ніж щось зробити, завжди думав. Я знав, якщо Андрюша є в компанії дітей, то все буде добре, нема чого хвилюватися... Після закінчення школи, коли він працював у відділку, ми часто зустрічалися і спілкувалися. 2017-го Андрій вирішив піти на службу, і я підтримував його рішення, бо на той час він прагнув нового досвіду, успіху, самореалізації. Востаннє зустрічалися в листопаді минулого року, коли він приїжджав у відпустку. Тоді довго говорили — і на політичні теми, і особисті, Андрій переживав за свою матір, він хороший і турботливий син був — батьківська гордість... Андрюша став першим моїм випускником, який загинув на російсько-українській війні. Я пишаюся, що мав за честь бути його вчителем. Не віриться...».

У зв’язку з трагічною загибеллю Андрія Ведешина та з метою вшанування його пам’яті в Тульчинському районі оголосити триденну жалобу. Скасували всі концертно-розважальні заходи та спортивні змагання. Поховати героя мали 12 березня, але спершу прощання вирішили провести за місцем постійної дислокації батальйону, в селі Гущинці Калинівського району. На момент написання матеріалу тіло героя до його рідного села ще не доставили. За попередньою інформацію церемонія прощання запланована на суботу, 14 березня. Поховають Андрія на місцевому кладовищі, поруч із його батьком. У героя залишились мама, брат та восьмирічна донечка.

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
Газета: