Фотографія — це медитація в миті.
Ернст Хаас, австрійський і американський фотожурналіст

«Сашко був душею компанії…»

19-річний вінничанин Олександр Микитюк загинув у першу добу Операції Об’єднаних сил на Донбасі. В останню дорогу його проводжали всім селом
8 травня, 2018 - 11:50

1 травня волонтери фонду «Повернись живим» повідомили на своїй Facebook-сторінці страшну звістку: «Олександр Микитюк — перший, хто загинув з початку Операції Об’єднаних сил. На Великдень цього року йому виповнилося 19 років, а вже за кілька тижнів хлопець віддав своє життя під Авдіївкою, боронячи нас із вами». Болюча новина облетіла мережу за кілька годин. У коментарях багато писали про те, «як можна таких молодих відправляти на фронт», «поясніть, чому 19-річний хлопець опинився на передовій», «зовсім дитинка, йому ще жити та жити», «неможливо бачити, як одні молоденькі гинуть за вільну Україну, а інші пуза набивають та наживаються на цій війні». Саме з надією на зміни в країні Олександр і пішов воювати. Довше ніж рік він оббивав пороги Хмільницького районного військкомату, просився на фронт. Відмовляли, бо ж молодий. А коли йому виповнилося 18 років, вирішили відправити в «учебку». «Якщо справишся, то будеш солдатом», — сказали у військкоматі. Сашко не просто справився, а на «відмінно» склав всі нормативи і вже навесні 2017 року став старшим розвідником 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

«Нашого солдата не стало 30 квітня. Він загинув від кульового поранення в голову. Побратими знайшли його тіло вранці, недалеко від розташування, що сталося, ніхто не знає. Того ранку поранення отримав ще один наш земляк Петро Колодій, також із 95-ї, зараз він перебуває в реанімації у Харківському госпіталі, де його прооперували, — розповідає волонтер із Хмільника Микола Михальнюк. — На Великдень, 8 квітня, Олександрові виповнилося 19 років. Ми провідували хлопців з домашніми гостинцями. Сашко передав своїй рідній школі бойовий прапор з підписами і побажаннями. Планували завітати до дітей і в урочистій атмосфері представити їм подарунок від Олександра, але не встигли. Тепер цей стяг стане пам’яттю про Сашка у шкільному музеї. Він прожив коротке, але достойне життя. Він був справжнім патріотом, взірцем для нинішніх та прийдешніх поколінь».

Олександр народився в селі Сеньків Хмільницького району. За кілька років після його народження батьки розлучилися, і мати з двома дітьми переїхала до своїх батьків у сусіднє село Білий Рукав. Щоб поставити дітей на ноги, мусила їздити по заробітках. Олександр разом із старшою сестрою росли під опікою бабусі й дідуся. Після закінчення 11-річки хлопець вирішив не продовжувати навчання. Допомагав по господарству. А потім підписав контракт. Як дід з бабою його не вмовляли, не послухався. «Що мені з вами робити в цьому селі, поїду до хлопців, навчуся життя», — сказав Сашко, як відрізав.

«Це велика й міцна родина. Старша сестричка має чотирьох діток, котрих Олександр любив, як своїх. Усі щирі й порядні люди, користуються повагою у людей, хороші «хазяї» — мають господарство і землю. Сашко виріс, допомагаючи діду й бабусі. Трохи поїздив по заробітках, а потім підписав контакт і пішов на війну, — розповідає Сьомаківський сільський голова Оксана Тишкевич. — Мила, світла, добродушна дитина. Гарно грав на гітарі, завжди ходив з нею. Пісні складав. Сашко був душею компанії і мав неймовірну здатність притягувати людей. Попри зовсім молодий вік, він знав, що треба йти захищати нашу країну. Це був свідомий чоловічий вчинок, вартий поваги».

Олександр мав неймовірно добру душу, кажуть його друзі. У зоні АТО він прихистив малесеньке цуценятко, яке на той момент ледь поміщалося в долоні. Годував його з соски, а коли підросло, пошив йому майку — таку, як у себе. Його товариш Андрій Садовий каже, що в будь-якій скрутній ситуації Сашко бачив промінчик позитиву і ніколи не опускав руки.

«Ми навчалися разом до 9 класу, потім я пішов в училище, а Олександр продовжив навчання у старшій школі. Щоразу, коли приїздив із АТО, заходив у гості, ніколи не забував про товаришів, — ділиться спогадами Андрій. — Але про службу багато не розповідав. Можливо, тому, що ми всі відмовляли його підписувати контракт, казали, якщо хочеш спробувати, то йди на строкову службу. Та він прагнув потрапити в «гарячу» точку. Його ніби тягло туди, мріяв опинитися в епіцентрі бою і стати героєм».

Тіло Олександра Микитюка привезли в його рідне село Білий Рукав через чотири дні після смерті. Експертиза тривала кілька днів. Напевно, через те, що в офіційному повідомленні Об’єднаного штабу за 30 квітня зазначено, що загиблих на фронті не було: «В результаті боїв троє наших захисників поранено. Всім їм надано кваліфіковану допомогу й евакуйовано до військових госпіталів. Наразі їх життю нічого не загрожує. Разом з тим, повідомляємо, що зранку 30 квітня покінчив життя самогубством один військовослужбовець. Попередньою причиною самогубства стало нерозділене кохання. Триває розслідування», — зазначили військові, висловлюючи співчуття родині.

Прощання з Сашком відбулося 5 травня. В останню дорогу його проводжали всім селом. А на згадку про героя волонтери виклали відео на сторінці у Facebook, де хлопець виконує пісню, присвячену матері. У ній лунають пророчі слова: «Привіт, мамо! Я пишу тобі листа! Привіт, мамо! В мене сльози на очах. Все нормально, світить сонце. А в полях стоїть туман. Ти не знаєш, як ми лазим по полях, ти не знаєш, як буває важко нам, як проходять наші юності роки, бо на сході воюємо ми… Моя мамо, я прошу тебе, не плач! Я повернуся живим! А як мертвим — поцілуй мене в уста. Бо твій син героєм став!».

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниччина
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments