«Спи спокійно, наш друг Федя»
Два місяці боєць 72-ї бригади Федір Рубанський із Вінниччини боровся за життя у столичному шпиталі, але смерть виявилася сильнішою
Їхнє життя обірвалося у вересні 2018-го...
«З початку поточної доби втрат внаслідок бойових дій серед захисників України немає», — зазначив під час брифінгу 27 вересня полковник Дмитро Гуцуляк із прес-центру Міністерства оборони України. На жаль, такі повідомлення з фронту надходять не щодня. Війна продовжує забирати життя наших захисників, навіть і після їхнього повернення із зони бойових дій. «День» продовжує публікувати їхні історії, зокрема, сьогодні розповідаємо про вінничанина Валентина Белінського та Федора Рубанського із селища Рудниця, що на Вінниччині.
Коли після закінчення училища Федя вирішив піти в армію, його не взяли. За висновками військово-лікарської комісії він був не придатним для проходження військової служби. Інший на його місці радів би, можна було спокійно сидіти вдома, «відкосити» від служби, але тільки не Федя. Змалечку він звик доводити почату справу до кінця, був упертим і наполегливим. Тому, не сказавши ні слова матері, підписав контракт і вже у січні 2016 року виконував бойові завдання в зоні АТО, згодом — Операції Об’єднаних сил.
Федір Рубанський служив гранатометником (СПГ-9) 2-ї роти 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр, пройшов важкі бої в Авдіївці, зокрема, за опорний пункт «Алмаз-2» у січні 2017 року, бої на Світлодарській дузі та інші «гарячі» точки зони АТО. За бойові заслуги був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу», медалями «За військову службу Україні» та «Захисник Вітчизни». Останню отримав уже будучи в комі, після важкого поранення.
«Наприкінці червня цього року Федя отримав численні осколкові поранення. Увесь цей час за його життя боролися лікaрі нейрохірургічного відділення Київського військового шпиталю. Його стан був важкий, але стабільний. Ми з його нареченою Настею влаштовували для нього відеочати. Я вмикала телефон на передовій, а вона у його палаті — хлопці з ним говорили і він реагував на їхні слова. Мали надію, що Федя одужає, бо пройшов важкі бої в Авдіївці, бої за взяття Алмаза, інші точки зони АТО і вижив. Ми вірили в те, що наші світила нейрохірурги його витягнуть, — з сумом у голосі розповідає волонтерка Юлія Толмачова. — Востаннє я спілкувалася з ним за три дні до поранення. Привезла хлопцям оптику, обладнання, яке потребували. Обстріли були страшенні. Він вперше сварився зі мною, питав, чому я так ризикую. Казав, що треба думати головою, дбати про безпеку, щоб вижити і жити. Він дуже хотів жити. Мріяв про сім’ю, доньку чи сина, а може, навіть одразу обох. Не раз говорив про те, що треба цінувати те, що маєш — тут і зараз. На жаль... Спи спокійно, наш друг Федя».
Федір Рубанський народився 18 квітня 1995 року в селі Казаклія (Молдова), але невдовзі його мати Франка Володимирівна разом із своїми двома дітьми переїхала в селище Рудниця на Вінниччину. Селищний голова Володимир Шигида розповідає, що Федір з дитинства був опорою для матері, яка сама ростила і виховувала дітей. Коли пішов до війська, матері не зізнався. Жінка думала, що він служить в армії. Лише після першої нагороди розказав про війну, бойових побратимів, свою бригаду.
«Дитинство та юність Феді пройшли тут, в нашому селищі, він ходив разом із своїми друзями до місцевої школи, в якій закінчив дев’ять класів. У 2004 році після закінчення школи вступив до Кодимського професійно-технічного училища. З дитинства Федя полюбляв техніку. Постійно щось майстрував. Ганяв на велосипеді. По закінченню училища, як і всі, шукав собі роботу за спеціальністю, щоб допомагати матері, адже був їй підтримкою та опорою, — розповідає селищний голова. — Їздив по заробітках. А потім вирішив підписати контракт зі Збройними Силами. Ми пишалися його здобутками, нагородами. Знаєте, як це для села — почути, що односельчанин отримав державну відзнаку?! Честь, гордість, радість. Федю в нашому селищі, та й не тільки, знали багато людей. Його смерть — це непоправна втрата для матері, для усіх нас. Він був добрим, веселим, відповідальним, працьовитим і чуйним хлопцем. Молодим, сповненим мрій і надій».
Серце Федора Рубанського перестало битися 12 вересня 2018 року. Поховали героя у його рідному селищі Рудниця Піщaнського рaйону 15 вересня. Світлий, добрий спомин про героя завжди житиме у серцях його земляків, бойових побратимів, волонтерів, рідних та знайомих.
