Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

«Він так любив Україну»

Неоголошена війна забрала життя ще одного вінничанина — бійця 59-ї бригади Віталія Оніщука
9 листопада, 2018 - 11:09

«Протягом 7 листопада російсько-окупаційні війська вдвічі збільшили кількість обстрілів оборонних позицій підрозділів Об’єднаних сил порівняно з попереднім днем. При цьому окупанти застосовували міномети та гранатомети, — ідеться в повідомленні речника Міністерства оборони України полковника Дмитра Гуцуляка на офіційному сайті Міноборони www.mil.gov.ua. — ...Загалом протягом минулої доби окупанти здійснили 19 прицільних обстрілів оборонних позицій захисників України, при цьому випустили орієнтовно 30 мін калібрів 120 та 82 мм. Захисники України 10 разів вели адекватний вогонь у відповідь, не порушуючи Мінські угоди, та застосовували виключно штатне піхотне озброєння. За даними розвідки Об’єднаних сил, протягом минулої доби двох окупантів російсько-терористичних військ знищено, ще трьох поранено. Протягом минулої доби троє Українських військових отримали поранення різних ступенів внаслідок бойових дій. Їх евакуйовано до медичних закладів, де наші захисники отримують необхідну кваліфіковану допомогу». А з початку доби 8 листопада станом на 12.00, як повідомив Дмитро Гуцуляк, «з боку російсько-окупаційних військ зафіксовано два прицільних обстріли. Вночі окупанти випустили 10 мін калібру 82 мм та вели обстріли з гранатометів і стрілецької зброї в районі Кримського. Підрозділ Об’єднаних сил примусив ворога до дотримання режиму тиші, застосовуючи штатне піхотне озброєння. Зранку, після 06.00, окупанти здійснили обстріл із гранатометів та великокаліберних кулеметів у бік оборонців Павлопіля. Втрат унаслідок бойових дій від початку поточної доби у підрозділах Об’єднаних сил немає».

Триває війна, і, на жаль, сумні звістки про непоправне продовжують надходити в міста і села України. Сьогодні ми розповімо історії двох вінничан, патріотів своєї землі, які віддали за її майбутнє життя, — навіки 38-річного Павла Біліка та 42-річного Віталія Оніщука.


На сайті Вінницької ОДА про непоправну втрату в сім’ї Оніщуків сповістили коротко: «Військовослужбовець військової служби за контрактом, солдат Віталій Віталійович Оніщук, 1976 р. нар., загинув 29 жовтня в результаті вибуху невстановленого вибухового пристрою в районі виконання завдань за призначенням у смт Новоайдар Луганської області. Був механіком-водієм евакуаційного відділення евакуаційного взводу ремонтної роти військової частини А1619 (м. Гайсин Вінницької області). Призваний на військову службу за контрактом 29 березня 2016 року Липовецьким РВК Вінницької області». Від цієї страшної звістки земля розступилася під ногами у старенького батька. Почувши про загибель сина, він не міг вимовити й слова — навесні провів у останню дорогу дружину, а тепер втратив опору на старість.

«Коли ми прийшли повідомити сім’ї цю жахливу звістку, Віталій Іванович довго мовчав. Слухав, як криком кричить невістка, плаче онучка, обіймаючи матір, але по-чоловічому стримувався, а потім стиха промовив: «Він так любив Україну, так любив, що віддав за неї своє життя», — розповідає перший заступник голови Липовецької РДА Ольга ДМИТРІВ. — Віталій справді, без пафосу, був щирим патріотом. Мав чіткі проукраїнські переконання, брав участь у місцевих виборах, не раз працював у штабах. Був активним учасником Революції Гідності. Вірив, що Україна стане процвітаючою державою У серцях липівчан він залишиться добрим, відважним і справедливим».

Віталій Віталійович Оніщук народився 17 лютого 1976 року в Кам’янці — це один із мікрорайонів невеликого містечка Липовець, що під Вінницею. Після закінчення місцевої школи вступив до Зозівського професійного-технічного училища, а потім — до Вінницького національного аграрного університету, де здобув фах менеджера-економіста. Працював у Липовецькій районній лікарні. А коли восени 2013 року в Києві побили студентів, поїхав на Майдан, де пробув від початку і до кінця.

«Він пройшов два Майдани. Після помаранчевої революції через проукраїнські погляди втратив роботу, — згадує старша донька загиблого, студентка першого курсу Одеського національного університету імені Мечникова Анастасія. — Казав, що за таких обставин головне — зберегти гідність. Роботу можна втратити і знайти, а гідність, честь і совість — це на все життя. Він учив нас жити з Україною в серці. Вірив, що після Революції Гідності життя зміниться, і робив усе можливе тут, на місці, щоб ці зміни були ефективними, відчутними... Тішився нашими успіхами. Любив слухати, як ми читаємо вірші українською... Мій тато був порядною людино. І я пишатимуся ним усе життя».

Про порядність Віталія згадували й під час церемонії прощання, ділилися спогадами про загиблого бойові побратими, друзі, однокласники. Петро Борима просидів з ним за однією партою дев’ять класів, мешкали один від одного через дві хати. Він також був на війні — по демобілізації. Згадує, як відмовляв Віталія не підписувати контракту, але переконати його було неможливо. Впертість і наполегливість — риси сильних чоловіків.

«Я довго дивувався, як його взяли. Після училища він не пройшов медкомісії на строкову службу, мав проблеми з зором, — пригадує Петро. — Коли почалася війна і всім почали приходити повістки, його оминали, бо був не придатним. Він ходив до військкомату проситися, але не брали. А потім, 2016 року, таки підписати контакт. Не знаю, за яких обставин, я не розпитував, бо бачив, що він «горів» службою. Додому приїздив часто, коли бригада стояла в Гайсині. Йому подобалося у війську, ніби був на своєму місті — виконував обов’язок перед державою і від цього отримував своє задоволення чи заспокоєння, був щасливий...»

Проводжали загиблого всім Липовцем. Учасники АТО сформували колону з автомобілів з українськими прапорами, а люди утворили живий коридор, устеляючи останню дорогу Віталія квітами й зеленим барвінком. Поховали загиблого на місцевому кладовищі, біля матері. Без годувальника залишилися батько, дружина і двоє донечок, молодша Аня навчається лише у третьому класі Липовецької школи №2.

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниччина
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ