Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Воював відважно, до останнього подиху

14 січня внаслідок ворожого обстрілу в зоні ООС загинув Микола Семенюк із Браїлова, що на Вінниччині
30 січня, 2019 - 10:15

Втрати 2019-го...

Унаслідок збройного конфлікту на сході України з квітня 2014 року до кінця 2018 року загинули від 12 800 до 13 000 осіб. Такі дані навела Моніторингова місія ООН з прав людини в Києві на запит агентства dpa, повідомляє www.dw.com. За даними місії, приблизно 3300 загиблих на Донбасі були цивільними особами, 4000 — військовослужбовцями української армії, а 5500 — підтримуваними Росією озброєними бойовиками. Ще від 27 тисяч до 30 тисяч осіб отримали під час конфлікту поранення. На превеликий жаль, рахунок смертей 2019-го розпочався ще 1 січня і не припиняється... Ми продовжуємо розповідати про наших захисників, які ціною свого життя «тримають» над нами мирне небо. Сьогодні — про навіки 45-річного Миколу Семенюка із Вінниччини.


Страшна звістка про загибель молодшого сержанта, заступника командира бойової машини, навідника-кулеметника БМП 72-ї окремої механізованої бригади Миколи Семенюка із позивним «Саїд» з’явилася на сторінці Чорних запорожців у Facebook 15 січня по обіді. Кульові поранення, несумісні з життям, він отримав днем раніше, під час обстрілу наших позицій з великокаліберних кулеметів у районі селища Гладосове. У загиблого залишилися батьки, брат, дружина і двоє неповнолітніх синів. Було йому лише 45 років.

Микола Семенюк пішов на війну з перших днів. Двічі продовжував контракт зі Збройними силами України, бо без військової служби не уявляв свого життя. Спершу служив на позиції під Богданівкою під командуванням Народного Героя України Леоніда Дергача. Обороняв підступи до Волновахи, брав участь у боях під Петрівським та Білою Кам’янкою. А у 2016—2017 роках у складі свого бойового підрозділу обороняв Авдіївку. У боях за позицію «Орел» у в лютому 2017 року втратив 11-х своїх побратимів, в тому числі й командира Леоніда Дергача. Тоді ж, у лютому 2017-го, Микола Семенюк поклявся помститися за його смерть — і слово стримав: воював відважно, до останнього подиху.

«У тих боях за «Орел» Микола також отримав поранення, але поле бою не залишив. Він терпів сильний біль і стояв до останнього, поки обстріли не затихли. Казав: «Ну як я поїду? Хлопці ж молоді, недосвідчені, на кого їх залишити?», — ділиться спогадами бойовий побратим загиблого Ігор Шевченко. — Він мав неймовірно сильне почуття відповідальності, до молоді ставився з особливим трепетом, бо й сам мав двоє синів, любив їх сильно. Щовечора телефонував. За них і нас з вами він віддав найцінніше — своє життя».

Бойові друзі розповідають, що Микола Іванович був душею колективу, завжди міг знайти потрібні слова підтримки, добре знав та вміло виконував свої обов’язки. Бойовий позивний «Саїд» отримав за схожість з головним героєм фільму «Біле сонце пустелі» та неймовірне почуття гумору. Він міг розвеселити у такі хвилини, коли зовсім було не до сміху.

«Коля врятував мені життя. 2 березня під час сильного ворожого обстрілу загорілась наша «беха». Попри небезпеку він першим кинувся нас рятувати, витяг з палаючої машини мене і мого мєхвода, 19-річного Влада Макарова, — розповідає бойовий товариш Анатолій Сутиський. — Я тоді місяць лікувався у шпиталі і повернувся в бригаду. Влад, втративши обидві ноги й отримавши численні опіки, на жаль, не вижив... Якби не Микола — ми загинули б обидва. Коли я дякував йому за порятунок, він сміявся, жартував, казав: «Якось розберемося, головне жити, бо життя безцінне». Він, на жаль, не встиг».

На п’ятому році війни Микола Семенюк воював на Світлодарській дузі. Востаннє був вдома влітку 2018 року, пригадують рідні. Старший 13-річний син Іванко розповідає, що батько обіцяв уже скоро приїхати. Казав, уже брав квитки на потяг і планував бути на Різдво, але через загострення подій і посилення ворожих обстрілів його не пустили.

«У нього була дуже відповідальна професія — навідник БМП. Від того, настільки чітко він наводив ціль, залежала якість виконаної роботи, тобто життя побратимів, яких потрібно було захищати», — по-дитячому серйозно, ледь стримуючи сльози, — розповідає старший син загиблого Іванко. Тепер йому доведеться дбати про матір і молодшого брата Богдана, який як дві краплі води схожий на батька — і зовнішністю, і вдачею. «Тато нас ніколи не сварив, навпаки своїми жартами завжди вмів підняти настрій. Без його веселої вдачі нам буде важко, але я розумію його вчинок і пишаюся ним. Він мій герой», — зізнається молодший Богдан.

Комунікабельним та добрим запам’ятали Миколу Семенюка й односельчани. Голова місцевої спілки учасників бойових дій та волонтерів АТО Микола Окаєвич пригадує, що до війни Микола часто їздив на заробітки. Мав золоті руки. У допомозі нікому не відмовляв.

«У Браїлові немає сім’ї, яка б до нього не зверталася по допомогу. На кожному дворі є предмети, які полагодив чи відремонтував Коля, — відзначає Микола Окаєвич. — Він з тих людей, які себе не жаліли. Міг би відслужити, демобілізуватися і бути вдома. Але переживав за людей, за побратимів. Влітку навідувався і просив, якщо раптом з ним щось трапиться, не забути про дітей. Маю надію, громада докладе зусиль, щоб старенькі батьки, малолітні діти та дружина отримали достойну опіку. Ми зі свого боку допомагатимемо, бо своє життя Коля віддав за нас усіх».

Поховали бійця в його рідному селі Леляки Жмеринського району, де нині мешкають його батьки. Прощалися з Миколою Семенюком з усіма військовими почестями — під салютування автоматів та гучні вигуки «Герої не вмирають!»...

Фото із соціальних мереж

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниччина
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ