«Як я дивитимуся дітям у вічі, якщо залишуся вдома?»

19 листопада виповнився рівно рік від дня загибелі неподалік Станиці Луганської бійців 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Ігоря Розлуцького («День» розповідав про нього у №11 від 27 січня) з Ужгорода та Руслана Семчище з приміського села Оріховиця.

Односельці Руслана урочисто відкрили та освятили того дня на приміщенні сільського клубу пам’ятну дошку, виготовлену за кошти волонтера Максима Солом’яного. На церемонії були присутні: батько Степан Васильович, мама Віра Михайлівна, дружина Наталія, сини Іван та Мирослав, сестра Тетяна та її сім’я, бойові побратими, з якими останні дні свого життя Руслан прожив у степах Луганщини — Василь Яворський, Ярослав Липчей, Володимир Можеєв, Іван Паскал, односельці, керівники районної та сільської влади...

Народився Руслан Семчище 7 лютого 1977 року в Оріховиці. Навчався у місцевій початковій школі, а з 1988 по 1992 роки — в Ужгородській ЗОШ №17. У ПТУ №19 здобув фах столяра-верстатника. З 1995 по 1997 роки Руслан служив в лавах Збройних сил України. У 1998 році одружився і невдовзі у них із дружиною Наталею народилося двоє синочків. Потім була робота охоронцем, столяром-верстатником.

Із 2003 року і по 19 листопада 2014 року доля Руслана Семчище невідривно пов’язана з службою у ЗСУ. Останні 12 років служив у славетній 128-й гвардійській гірсько-піхотній Закарпатській бригаді, у складі якої влітку минулого року відбув на війну. Під час одного з обстрілів блокпоста, на якому був Руслан, й сталася ця трагедія.

Молодша сестра Руслана Тетяна з глибоким жалем згадує про свого єдиного брата. Каже, що він завжди був їй опорою у житті, мав добрий характер і чуйне серце, спокійний, ввічливий. Його рішення йти разом із однополчанами в зону АТО уся родина сприйняла вкрай негативно, бо Руслан мав проблеми зі здоров’ям — ще 2004 року у нього виявили тромб. Треба було негайно робити операцію, проте лікар порадив дороге лікування і воно допомогло уникнути хірургічного втручання. Хоча  й стовідсотково не зняло проблему. Тож батьки, сестра, дружина й діти просили Руслана не їхати. Проте він казав: як же я дивитимусь своїм дітям та людям у вічі, якщо мої побратими поїдуть, а я залишуся?

24 липня 2014 року Руслан уже був у зоні бойових дій. Тетяна каже, що він часто телефонував і казав, що скоро приїде у відпустку. А вранці 19 листопада брат зателефонував, і сказав, що за тиждень точно буде вдома. Проте вже увечері його командир повідомив телефоном, що Руслан загинув...

Тетяні випала надзвичайно важка місія: вона, сама вбита горем, мусила повідомити про цю страшну подію батькам та дружині Руслана. Каже, дуже боялась, що мама, хвора на гіпертонію та цукровий діабет, не переживе втрати сина.

Уся родина й досі не може оговтатися від втрати. А старший син героя Іван, якому виповнилося вже 16, на перших порах взагалі замкнувся в собі. Допомагали хлопцям перебороти біль страшної втрати волонтери, котрі проводили психологічні тренінги, зустрічі із дітьми, які втратили батьків у зоні бойових дій. Нині Іван освоює ази комп’ютерної справи в Ужгородському ліцеї, а 13-літній Мирослав навчається в Оноківській середній школі. Хочеться сподіватися, що сини загиблого військовика матимуть можливість здобути обрану освіту та всебічне сприяння й належну допомогу від держави.

Подвиг захисника Вітчизни відзначено орденом «За мужність», яким посмертно його нагородив Президент України, та званням почесного жителя Ужгородського району. Але найціннішою нагородою Герою є непідробна щира пам’ять вдячних земляків.