Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Його називали «велетнем з душею дитини»

Вінничани попрощалися з волонтером і солдатом Валентином Белінським
28 вересня, 2018 - 09:57

Їхнє життя обірвалося у вересні 2018-го...

 «З початку поточної доби втрат внаслідок бойових дій серед захисників України немає», — зазначив під час брифінгу 27 вересня полковник Дмитро Гуцуляк із прес-центру Міністерства оборони України. На жаль, такі повідомлення з фронту надходять не щодня. Війна продовжує забирати життя наших захисників, навіть і після їхнього повернення із зони бойових дій. «День» продовжує публікувати їхні історії, зокрема, сьогодні розповідаємо про вінничанина Валентина Белінського та Федора Рубанського із селища Рудниця, що на Вінниччині.


Його називали «велетнем з душею дитини». Високий, кремезний, міцний, але при цьому добрий, щирий чоловік, який ніколи ні з ким не сварився. Не сварився, бо не вмів. Він не брав участі в пікетах, хоча був учасником Революції Гідності, не влаштовував акцій протесту під стінами державних відомств. Не ходив по кабінетах, вимагаючи талони на пальне чи гуманітарку для фронту. Всі, хто знав Валентина Белінського, не скажуть про нього жодного поганого слова. У пам’яті рідних він залишився турботливим батьком, для друзів — надійним товаришем, для бойових побратимів — рятівником, бо жоден «трьохсотий», якого він вивозив із поля бою, не загинув у його санітарній машині.

«Від самого початку військових дій на Донбасі Валентин здійснив понад сотню поїздок на схід у зону бойових дій. Торік підписав контракт зі Збройними силами України й пішов на службу в 59-ту бригаду, — розповідає вінницька волонтерка Людмила Бобровська. — У лютому 2017 року він уже був у розташуванні й одразу ж, у перший день несення служби, вивіз «трьохсотого» з поля бою з-під Водяного, врятувавши йому життя. Таких відважних, врівноважених і добродушних — треба ще пошукати. Попри те, що Валентин був високим на зріст, міцним і здоровим, він мав м’який, добрий характер. З ним просто неможливо було посваритися. Усе переводив на жарт».

Валентин Белінський народився 20 серпня 1965 року у Вінниці. Із 1972-го до 1980 року навчався у вінницькій школі №1, після закінчення якої вступив до Вінницького будівельного технікуму. 1984 року був призваний на строкову службу. Після чого навчався у Вінницькому політехнічному інституті (нині — Вінницький національний технічний університет). Працював в охоронній службі, а з початку 1990-х років зайнявся бізнесом — надавав транспортні послуги з перевезення і доставки вантажів. 2014-го створив благодійний фонд «Служба волонтерської доставки» і власною машиною здійснював доставку гуманітарної допомоги на Донбас.

«Вперше ми поїхали на передову навесні 2014 року, здається, перед Великоднем. Хлопці були голі й босі. Пам’ятаю, як одному з них Валик віддав свою куртку — просто зняв і подарував, — пригадує волонтер Василь Нечипорук з позивним «Душман». — Тільки був дзвінок від бійців, що щось потрібно, — він одразу ж збирався в дорогу. У будь-яку пору доби — треба їхати — значить, їдемо. А коли ситуація із забезпеченням хлопців стабілізувалася, він не так часто здійснював ці поїздки, здебільшого до свят, але все одно йому спокійно не сиділося вдома. Постійно дзвонив до хлопців, розпитував, що і як. А потім вирішив підписати контакт із ЗСУ і пішов як звичайний солдат служити в наш 9-й батальйон 59-ї окремої мотопіхотної бригади».

10 вересня серце Валентина Белінського перестало битися. Бойові побратими розповідають, що вранці вони традиційно випили кави, випалили по кілька цигарок за розмовою і готувалися заступити на чергування. Валентин виглядав втомленим, сказав, що погано себе почуває, пішов прилягти. Заснув і не прокинувся.

«У зоні проведення ООС противник щодня нарощує сили, це засвідчує почастішання обстрілів. Попри небезпеку, Валентин за день намагався об’їздити визначені позиції, щоб усім, хто потребує, надати допомогу. Тієї ночі він ще встиг доставити пораненого з-під Водяного до лікарні. А за кілька годин після цього помер. Серце не витримало і зупинилося, — розповідає командир батальйону 59-ї бригади Сергій Котенко. — Він скрізь встигав на своєму «Мерседесі». Чому своєму? Бо прийшов на службу разом із машиною, яку придбали й обладнали волонтери, Я знав, якщо Валентин є на позиції, «двохсотих» не буде, бо він встигне і врятує. Подеколи складалося враження, що він виріс на Донбасі, бо знав найкоротші шляхи, об’їзні дороги та вулички... Його нам усім дуже не вистачатиме».

Кілька днів після трагічної звістки вінничани ділилися своїми спогадами про Валентина Белінського у Facebook, просили пробачення у померлого за нереалізовані плани, висловлювали співчуття рідним та близьким.

«Коли бачиш повідомлення в стрічці, що помер твій добрий друг, товариш, точніше, бачиш просто ім’я і прізвище, біжиш до нього на сторінку, сподіваєшся, що він там щось щойно написав, і це якась помилка. Заходиш — все зрозуміло. І згадуєш, що збиралася подзвонити, запитати, як там воюється, побажати здоров’я та удачі просто так, без причини. А тут телефон раптом став німим і холодним, — каже вінницька журналістка Ірина Басенко. — Він переймався усім: щоб була їжа у бійців по всій лінії фронту, одяг і зошити у дітей в Авдіївці, водичка для дітей із Красногорівки, щоб м’ясо в армію було не якогось там 1958 року (тут ми мали би вдвох посміятися з тієї штампованої козятинської свинини, про яку все ніяк не могли написати), щоб було пальне, аби довезти газети про Вінницю. А книжки? «От, мала, ти сядеш, включиш диктофон, і я тобі на цілу книжку набалакаю. Напишеш?». Що я тепер напишу? Не треба чекати. Треба дзвонити, треба було сідати й говорити, тут і тепер, а не колись... Як таке добре серце могло зупинитися?..»

Поховали 53-річного Валентина Белінського з усіма військовими почестями на Алеї Героїв Центрального кладовища. Без батька залишилося четверо дітей, наймолодшій донечці виповнилося лише дев’ять років.

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ