Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Егоцентризм чи державність?

Чому українцям необхідно дуже добре розуміти сутність фатальних помилок керманичів УНР та їх попередників
2 грудня, 2016 - 11:50

Сто років відділяє нас від початку двох грандіозних, вікопомних революцій 1917 року — української та російської. Поразка їх обох під тиском, буквально під навалою геніально розрахованої ленінської демагогії (а сам факт такої поразки вже важко заперечувати) справив величезний руйнівний вплив на усю світову історію ХХ століття. Нас із вами, читачу, цікавитиме передовсім — що цілком зрозуміло — причини катастрофічної, трагічної невдачі нашої, української національно-визвольної революції 1917-1921 років (з огляду на драматичний досвід Центральної Ради, гетьманату Павла Скоропадського та УНР — не виключаючи з аналізу ні перше, ні друге, ані третє). Адже якщо реалізується гегелівський образ «розвитку історії по спіралі», кожен «поверх» котрої з новою силою й якістю відтворює як поступ історії, так і її «злу, знущальну іронію» (слова того ж таки Гегеля!) — то в реаліях ХХІ століття результат повторень згубних помилок Грушевського, Скоропадського, Винниченка й Петлюри цілком може бути таким: втрата державності і жахливі жертви серед народу. Отже, будьмо обачними й вчимося!

Отож, про які саме помилки лідерів українських визвольних змагань, на цілком суб’єктивну думку автора, йдеться? По-перше, далася взнаки їхня неспроможність (небажання, невміння) бодай трохи поступитись своїми особистими амбіціями та власними «амбітними» (знайшли ж таки слово!) комплексами самозакоханості задля вищої цінності — України, її народу, її незалежності й свободи. Тут — цілком можливо, на підсвідомому рівні — спрацювала психологічна установка: ну яка може бути незалежна соборна Україна без мене, унікального і незамінного?! Інша річ, коли я, такий винятковий, посідатиму трон, сиріч владне крісло — отоді про таку Україну може  йтися...

По-друге, згадаймо про нездатність тодішніх вождів домовлятися один з одним. Причина: «гримуча суміш» — гіпертрофована підозрілість, недовіра навіть до найближчих соратників у власних-таки лавах, здавалося б, однодумців (лише один приклад — смертельний конфлікт Петлюра-Болбочан), помножена ще й на хворобливо завищену самооцінку, коли «видатними державцями» вважали себе люди, котрі такими аж ніяк не були, бо геть не мали необхідних для цього якостей.

По-третє, по контрасту зі сказаним — навпаки, неймовірна (сьогодні здається нічим не мотивованою) довіра до більшовицької влади, до червоного Кремля (бо там, мовляв, теж «соціалісти»). А як наслідок — ірраціональне, таке, що доходить вже до грані політичного божевілля, прагнення домовитись з Москвою за будь-яку ціну і вдаючись до будь-яких поступок (винятком був певною мірою хіба що Петлюра). І як наслідок — непростиме зволікання із проголошення цілковитої державної самостійності України, аж до січня 1918 року.

По-четверте, відсутність стратегічного бачення розвитку України. Хто, які саме верстви суспільства можуть й мають стати соціальною опорою майбутньої незалежної держави? Спостерігаємо то надію на «міцного власника», по суті, українського поміщика (за часів гетьманату Скоропадського), то на «хліборобів» (доволі аморфне, нечітке визначення). Гірше того — з подачі націонал-демократів панувала тотально-об’єднавча риторика всезагального «згуртування» й «братання» усіх з усіма (Грушевський), натомість належним чином продуманої соціальної політики не було. А як показує досвід історії, в такому разі годі сподіватись на перемогу в умовах дедалі гостріших соціальних конфліктів.

По-п’яте, незбалансована (м’яко кажучи) дипломатія  — то беззастережна ставка винятково на Німеччину (Скоропадський), то на Антанту, котра (як і ЄС сьогодні — це важливо розуміти) переслідувала передовсім власні вузькоегоїстичні інтереси, до того ж перебуваючи в полоні русофільської сліпоти (як і певна, дедалі більше частина ЄС сьогодні).

По-шосте, відчутна (не всі) частина лідерів нашої революції не усвідомлювала, що запорукою її, революції, перемоги є власна воля, сила й потенціал самих українців, а не які б то не були союзи й коаліції — з Пілсудським чи з будь-ким ще.

По-сьоме, нездатність розв’язати найпекучіше — земельне питання й провести ефективну та справедливу аграрну реформу. Це було фатальним й мало трагічні наслідки.

Зрештою, по-восьме (а, можливо, це є першим за значенням). Сам український народ перебував тоді у полоні міфів «русского мира». За це було заплачено жахливу ціну — і згадка про Голодомор-геноцид є тут цілком доречною.

***

Вдумливий читач, поза сумнівом, помітить більш ніж загрозливі аналогії та паралелі із сьогоденням. Отже, треба жорстко і негайно виправляти помилки, поки не пізно. І пам’ятати, що «історія — не вчителька, а наглядач, який карає за незнання» (Ключевський).

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments