Три правила досягнення успіху: знати більше, ніж інші; працювати більше, ніж інші; очікувати менше, ніж інші
Вільям Шекспір, англійський драматург Єлизаветинської епохи, актор і поет

Гетьман Мазепа: без гніву й упередження

14 квітня, 2019 - 15:33

Фільм режисера Ігоря Піддубного «Іван Мазепа. Призначаю тебе зрадником» показує нам знаменитого гетьмана з різних боків. Це романтик, який писав чудові вірші, людина, по-європейськи освічена, можна сказати, людина епохи Просвітництва, яка насправді настала в Європі вже після його смерті. Як знати, чи не про Мазепу думав Гоголь, коли створював у «Страшній помсті» образ старого чаклуна. Як підкреслюється у фільмі, долі Мазепи присвячували свої поеми Байрон і Пушкін, видатні європейські художники створювали його портрети. У фільмі важливу роль відіграють бібліотеки, які демонструють, наскільки широка література про Мазепу не тільки українською та російською, а й основними європейськими мовами. Для європейської традиції другої половини XVIII і XIX століть Мазепа був символом боротьби за свободу, тоді як у Російській імперії, СРСР, так і в сучасній Росії відданий анафемі гетьман став символом найбільш підлої зради. Відповідно, в Росії «мазепинці», які трансформувалися пізнішеу «петлюрівців» і «бандерівців», - це найлютіші вороги Російської держави, тоді як у Європі це просто прихильники державної незалежності України.

Піддубний піднімає питання, а чи можна називати Мазепу зрадником і в чому суть його зради. Для відповіді на нього режисер поглиблюється у часи Богдана Хмельницького, коли через війну з Польщею у гетьмана виникла потреба віддатися під заступництво однієї з сусідніх держав. Йтися могло або про Османську імперію, або про Московське царство. Однак від турків, крім державної мусульманської релігії, що означало нерівноправне становище християн у Туреччині, Хмельницького відштовхувало те, що там правителі васальних держав призначалися і зміщувалися (нерідко з подальшою стратою) виключно за примхою султана.

Із Москвою ж гетьман розраховував укласти договір, який гарантував би права його і козаків. Договір у вигляді «переяславських статей» дійсно був укладений, тільки обидві сторони розуміли його по-різному. Для Хмельницького і козацької старшини, яка стояла за ним, перехід у підданство Москви був лише зміною сюзерена з польського короля, який не виправдав сподівань, на московського царя. При цьому васал-гетьман всерйоз вважав, що зберігає всі свої колишні права, зокрема право на дипломатичні відносини з іншими країнами, що, зрозуміло, не виключало пошук нових сюзеренів у разі, якщо московський цар виявиться не кращим за польського короля. А він-таки виявився набагато гіршим, що зумовило спробу наступника Хмельницького Івана Виговського повернутися під протекторат Польщі.

У Москві ж приєднання України вважали остаточним і безповоротним і на гетьмана дивилися як на одного з російських воєвод. Московське самодержавство давно вже залишило всілякі думки про договірні відносини зі своїми підданими і визнавало тільки відносини панування і підпорядкування. На те, що гетьман не призначається, а обирається козаками, у Москві було глибоко наплювати. Цього Хмельницький і козаки не розуміли, коли віддавалися під тверду руку московського государя. А Московське царство зі своєю ординською м спадщиною виявилося набагато ближче до османської деспотії, ніж бачилося здалеку. І вже спроби Хмельницького зав'язати стосунки зі шведами і трансильванським князем царськими воєводами трактувалися як зрада.

Мазепа ж, як показують запрошені у фільм російські історики Тетяна Таїрова-Яковлєва та Євген Анісімов та український історик Сергій Павленко, спочатку був вірним прихильником царя Петра і його реформ, сподіваючись, що залучення Московського царства до європейської культури благотворно позначиться на становищі України, і, на думку старшини і козаків, був занадто промосковським. Водночас Піддубний не приховує, що Мазепа був саме політиком і дуже часто не дотримувався у своїй політичній поведінці норм християнської моралі, що, втім, характерно для переважної більшості політиків у всьому світі (інакше дуже важко бути успішним політиком). Піддубний наводить характерний приклад. Турецький султан, у чиїх володіннях Мазепа знайшов притулок після Полтавського розгрому, відмовився видати гетьмана Петрові, хоча той пропонував за голову гетьмана 300 тисяч червінців золотом, і мотивував свою відмову тим, що Коран забороняє видавати людину, яка попросила притулку. А ось сам Мазепа, заманивши білоцерківського полковника Семена Палія, який керував антипольським повстанням на Правобережній Україні, до себе в гості, шість днів із ним бенкетував, а потім п'яного пов'язав, заточив у батуринську в'язницю, а потім відіслав до Москви, де Палія чекало заслання в Сибір.

І гетьману дуже довго вдавалося зберігати як хороші стосунки з царем Петром, так і підтримку козацької старшини, хоча доноси на нього сипалися як із рогу достатку. На якийсь час Мазепі вдалося об'єднати основну частину України, ставши гетьманом обох берегів Дніпра. Але з Петром Мазепа дуже помилився і занадто пізно усвідомив свою помилку. Помилився не тільки в тому, що розраховував на допомогу царя в об'єднанні України, тоді як Петро схилявся до того, щоб залишити Правобережжя Дніпра своєму союзнику Августу Саксонському. Головне було в тому, і це добре показано у фільмі, що для першого російського імператора Україна як самостійний суб'єкт не існувала зовсім, а була лише однією з численних провінцій імперії. І таке ставлення до України збережеться в Росії аж до наших днів як із боку влади, так і в громадській думці. Тому і на незалежність України намагаються дивитися як на якесь геополітичне непорозуміння.

Петро в будь-якому випадку збирався позбавити Гетьманщину реальної автономії і поширити на її територію московські порядки. І це, як доводиться у фільмі, сталася б абсолютно незалежно від того, чи перейшов би Мазепа на бік шведського короля, чи ні. Також спростовуються міфи про те, що Мазепа упродовж багатьох років готував свою зраду і нібито встиг укласти договір із прошведським королем Польщі Станіславом Лещинським. Натомість наводиться текст договору, укладеного гетьманом із Карлом XII, з якого однозначно випливає, що Швеція визнавала незалежність України. До переходу ж Мазепи на бік Швеції призвела ціла низка подій. Перш за все, Мазепа усвідомив, що тільки в союзі зі Швецією є шанс зберегти українську незалежність. А те, що цар Петро - головна загроза Гетьманщині, він зрозумів за цілою низкою ознак. Тут і сварка з фаворитом Петра Меншиковим. Цей безрідний «напівдержавний володар» (на думку Євгена Анісімова - коханець царя) дивився на обраного гетьмана майже як на холопа. Тут і знаменитий епізод із погрозою Петра тягати гетьмана за вуса, що змальовано в пушкінській «Полтаві». Тут і відмова Петра надіслати на допомогу Україні десять російських полків для протидії шведам. Ця відмова, як підкреслюється у фільмі, на думку Мазепи, порушувала основний принцип, згідно з яким сюзерен зобов'язаний захищати свого васала.

Зрештою, останньою краплею став наказ Петра проводити в Україні тактику «випаленої землі». Козаки спалювати свої міста і села відмовилися, і гетьман розумів, що буде негайно повалений, якщо спробує втілити Петрів наказ у життя. Починаючи з повстання Хмельницького, в Україні понад півстоліття не припинялися війни. Країна була гранично виснажена і спорожніла. Якщо за часів Хмельницького українська армія перемагала польську армію, одну з найсильніших тоді в Європі, або принаймні боролася з нею на рівних, якщо Виговський ще у 1659 році міг розбити під Конотопом головні сили російської армії, то вже в Полтавській битві українські козаки, які билися з обох боків, виконували лише допоміжні функції. Мазепа розумів, що Україна може розраховувати на незалежність тільки в союзі з якоюсь із великих держав того часу, причому Росію довелося з числа союзників виключити. А те, що Швеція Велику Північну війну програє, гетьман тоді навряд чи припускав. І якщо навіть припускав, вибору у нього все одно не було.

Як зазначається у фільмі, після Полтавського розгрому здавалося, що незалежність України втрачена назавжди. Мазепа був останнім дійсно самостійним українським гетьманом, усі наступні гетьмани були лише маріонетками, яких за командою з Петербурга можна було змістити будь-якої миті. Іван Степанович, намагаючись створити сильну і самостійну Українську державу, значно випередив свій час. Важко було собі уявити, що після його смерті рух за незалежність України коли-небудь відродиться. Тому виникнення Української держави в 1918 і в 1991 році виглядало справжнім дивом. І сьогодні справедливо те, в чому українці переконалися ще за часів Мазепи. Незалежність Україна може здобути тільки в протистоянні з імперською Росією, і для її збереження потрібна підтримка з боку західних держав. Такої підтримки не було в 1918-1920 роках, тим більше в 1944-1945 роках. Але після 1991 року вона з'явилася, що і дозволяє до цього часу, нехай не без втрат, зберігати незалежність України попри посягання північного сусіда.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments