Наміри, вчинки й наслідки
До 100-річчя юридичного проголошення державної незалежності України у ІV Універсалі Центральної Ради
Рівно 100 років тому, 22 січня 1918 року, в одвічній столиці України-Руси Києві був проголошений документ, що містив, зокрема, такі положення:
1. «Українська Народна Республіка проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;
2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі і злагоді;
3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться Українські Установчі Збори, буде правити Центральна Рада;
4. Центральна Рада зобов’язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні (нарешті, але запізно! За декілька днів у Київ увійдуть більшовики... — І. С.);
5. Центральна Рада зобов’язується негайно розпочати мирні переговори з Німеччиною;
6. Центральна Рада планує провести земельну реформу в інтересах селян (ось проблема, що її не змогли розв’язати ні Рада, ані Гетьман Скоропадський. А більшовики «розв’язали» її в дуже своєрідний спосіб! — І. С.);
7. Держава має встановити контроль над торгівлею і банками (ось тут і проявився соціалістичний характер Ради... — І.С.)».
Що зараз можна сказати про цей документ, один із найбільш суперечливих в українській історії? Почнемо з того, що тут є все: і декларації з неминучим змішанням бажаного й дійсного; і подиву гідна політична наївність (адже саме того ж дня Рада заявила про намір замінити постійну армію «народною міліцією» — і це тоді, коли орди Муравйова вже йшли на Київ!); і запевняння в намірах «дружити з усіма» (в момент розпалу Першої світової війни), і завідомо нездійсненні обіцянки згідно з лівою політичною доктриною, і величні красиві слова: «Народе український! Однині ти стаєш повноправним господарем на своїй землі!» (далеко не факт, м’яко кажучи, що й тепер, через сто років, ми маємо право це стверджувати).
І головне: Михайло Сергійович Грушевський, найбільший український історик усіх часів, та його соратники в ті дні трагічно втратили «точку опертя» в часі й в соціальному українському просторі. Кому, як не Грушевському, було б знати, що в історії мало проголосити, декларувати наміри — треба ще опанувати двома вирішальними чинниками: а) часом, адже в історії — як у шахах: ти можеш блискуче грати, але якщо ти не встиг зробити 40 ходів за 2,5 години — прапорець падає, і ти незворотно програв! Рада катастрофічно не встигала за подіями, як втім, її наступники теж — і програла... б) суспільним опертям — не розуміючи, на які конкретно соціальні верстви слід розраховувати, теж програєш.
Це — щодо причин втрати задекларованої — і підтриманої у 1918—1921 рр. сотнями тисяч життів кращих українців — 100 років тому незалежності. В «редакції УНР», звісно. Проте історія вчить і того, що жодну поразку не можна не перетворити на перемогу — за умови, якщо засвоїш її гіркі уроки. Четвертого Універсалу, який, попри все, є юридичним джерелом нашої державної самостійності, це стосується повною мірою.
