Річ Посполита трьох народів: дві визначальні віхи

Ігор Сюндюков

22 травня, 19:09

Розмови про спільну історію України та сусідніх з нею народів і держав мають два аспекти — як спекулятивний, так і реальний, історичний. Кілька століть перебування українців у спільній державі з поляками і литовцями (за доби Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої) — це величезний сегмент нашого минулого, значною мірою справді спільного. Примітно, що в ХVІІ столітті українськими лідерами, зокрема Іваном Виговським, було докладено чимало зусиль для реалізації концепту не просто «Речі Посполитої», а «Речі Посполитої трьох народів»: поляків, українців та литовців — на засадах рівноправності, свободи і взаємної поваги владних інститутів, конфесій та конкретних громадян. Тоді, 1658 року цей проект, як і пропозиції Станіслава Ореховського, Мелетія Смотрицького, а у ХVІІІ столітті — Данила Братковського, не здійснився. Виходячи з тогочасних реалій, інакше, можливо, й бути не могло. Проте ми знаємо: були люди, спроможні прозирати майбутнє й бачити далеко наперед.

У середині цього року громадськість Польщі, Литви, а також ті в Україні, хто знає й цінує позитивну спадщину Речі Посполитої трьох народів (за принципом розбудови держави: «Як рівний з рівними, як вільний з вільними) відзначає дві знаменні дати в непростій, драматичній історії наших країн. По-перше, це річниця ухвалення 3 травня 1791 року демократичної Конституції Польщі, справді зразкової для тодішньої, ще багато в чому феодальної, Європи. І по-друге, це 450 років із дня ухвалення Люблінської унії — знакової події спільної історії України, Польщі та Литви.

Спочатку — коротко про Конституцію 3 травня: українців цей документ стосується безпосередньо і тому, що більшість мешканців Правобережжя — тоді складової Речі Посполитої — були нашими співвітчизниками, і тому, що чимало творців та прихильників Конституції, зосібна Гуго Колонтай і Тадеуш Костюшко, були родом із України. Що цей Основний закон означав для поляків? Він став на все ХІХ століття прапором і символом боротьби народу за незалежність, волю й суверенітет; він гарантував права національних та релігійних меншин Польської держави (водночас католицьке віросповідання визначалось як панівна релігія Речі Посполитої); він обмежував права короля і запроваджував засади парламентаризму; він гарантував недоторканність власності, перш за все шляхти, але не тільки її; він проголошував опіку держави над селянами, послаблюючи гніт кріпосництва; він скасовував право «вільного вето», коли один окремий депутат міг паралізувати роботу цілого сейму. І нарешті, ця Конституція, хоч вона реально була чинною лише 19 місяців, стала поряд з Конституцією США 1787 року Конституцією Франції 1791 року, Конституцією Пилипа Орлика ще 1710 року, винятково важливим документом світового антифеодального руху, для Польщі ж — потужним чинником національного відродження, попри переділи країни Росією, Пруссією та Австрією і попри втрату незалежності на 123 роки.

Друга знакова подія — це 450 років укладання Люблінської унії, що відзначається 1 липня цього року. Політичний аспект цієї акції — це створення об’єднаної держави — Речі Посполитої, яка інтегрувала в себе на той час фактично незалежне Велике Князівство Литовське, до складу якого входила і значна частина українських земель. Це також винятково важлива подія нашої спільної історії, багато в чому визначальна для українського минулого. Її неможливо, звісно, описувати лише в чорних або білих тонах. Зауважимо лише, що цей акт був компромісним за своїм характером. На чолі нової об’єднаної держави мав стояти один монарх — король польський, одночасно він же — і Великий князь Литовський. Запроваджувався єдиний законодавчий орган — спільний сейм. Шляхта — і польська, і литовсько-руська — здобувала однакові політичні права на території Речі Посполитої. Що ж до інкорпорованих українських земель, то на цих теренах руська (українська) мова проголошувалась мовою публічного і державного спілкування «на вічні часи», залишався чинним Литовський Статут, а православній шляхті було гарантовано рівне з католиками право на здобуття почестей та «урядів». Проте політичної суб’єктності України-Руси як рівноправного партнера Корони Польської та Великого Князівства Литовського люблінськими постановами не було передбачено. Невдовзі це принесло свої доволі негативні наслідки.

* * *

23 травня Посол Республіки Польща в Україні Бартош Ціхоцький та Посол Литовської Республіки Марюс Януконіс влаштовують спільний прийом з нагоди річниць підписання Конституції Польщі та ухвалення Люблінської унії 1569 року. Ці події — аж ніяк не «артефакти» давнього минулого, вони актуальні, бо знову доводять, що лише на засадах рівності, взаємної поваги та демократії можлива співпраця наших держав і народів. А ще важливішим є те, що і Україна, і Польща, і Литва мають разом протистояти російській агресії.