Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Червоні доріжки і пурпурові вітрила

25 травня, 2017 - 10:47

У дні, коли Київ трясло від навали аматорів євро-поп-музичних фестів, оприлюднили колонку Катерини Ботанової. Неймовірно важлива і вчасна рефлексія. І на часі їй бути ще довго. Мудра авторка дивиться на масштабну виставку сучасного мистецтва в Афінах чи на Євробачення в Києві, підраховує колосальні затрати на акції, культурно і соціально країнам-організаторам чужі. І задається природним питанням: «Чи мають культурні події, які не ставлять перед собою питання сталості розвитку, взагалі право на існування?». Саме так, ярмарки марнот потребують величезних затрат – фінансових, людських, системних і репутаційних за фактом. Щоб у сухому залишку хтось мав дуже-дуже дорогі фото на червоних доріжках.  

Це стосується не тільки популярної музики. Те саме відбувається і в «елітарному» візуальному мистецтві (про яке згадала Ботанова), і в занедбаному увагою всіх-кого-не-спитаєш театрі, і в літературі, котра регулярно скаржиться на відсутність широкого кола читачів. Це спільна біда фестивальних форматів.

Бум фестивалів наростає (і це природно). Бо саме завдяки таким тимчасовим і регулярним «братським могилам» культура опановує нову художню мову. Ми то бачимо протягом останніх двадцяти років – успішно опановує. Це мова соціальної взаємодії. Коли автор і споживач утворюють між собою певну систему зв’язків, а уже потім – твориться культурний продукт. Це і зветься наразі культурною індустрією. От тільки (і Ботанова й тут права) ми опанували «нову художню мову» соціальної взаємодії, здається зараз, тільки заради того, щоб міркувати виключно про високий потенціал цієї нової художньої мови. Замкнена система – задуха як вона є.

Якщо фестивальний формат себе не виправдовує, що натомість? Музейний? Це не просто дві форми організації роботи в культурному процесі. Це два типу культурного виробництва, два різновиду ідеології, два світоглядні підходи.

«Фестиваль» і «музей». В одному людина (митець) стає персонажем і артефактом одночасно. В іншому – персонажем і виставою, теж воднораз. Якщо фестиваль презентує нам мистецтво як такий собі work-in-progress, то музей – як завершений шедевр (і не менше). Це як різниця між генієм і популярним автором. Тільки в обох випадках не до кінця ясно, хто призначатиме кого на ці посади і за якими критеріями.

«Музей» і «фестиваль». Більш чітка, але теж умовна аналогія: різниця між біографією і плітками. Плітки ж, знаєте, мають відчутну педагогічну функцію. Вони важливі не для об’єкта пліток, а для тих, хто пліткує. Так вони вчаться поводитися «правильно» і не ставати уже своєю чергою об’єктом огульного осуду. Написати собі біографію, зрештою, значно складніше, ніж запустити плітку. І на відміну від «біографії» «плітку» можна вчасно зупинити (на свою користь). Бо тут важить не вчинок, а репутація.

От саме цього і бракує «музею». І цим славетний «фестиваль». Людьми, відомими тим, що вони відомі. Людьми, які потребують людей, щоб було кому сказати, що нікого не потребуєш. Селебреті – планетарні й містечкові.

От чому ми обговорюємо мовну політику за версією Скрипки? Чому приділяємо стільки уваги гомофобним апарте Сашка Лірника? А по ходу рахуємо гонорари Джамали. Читаю зараз рецензії на один хорватський роман про війну, написаний тамтешнім класиком і виданий на початку 2000-х. І у всіх відгуках – наскрізне роздратування: чому письменники вважають себе компетентними висловлюватися з кожного політичного приводу? Війна у нас всіх була, – підсумовують книжкові оглядачі, – чому їхня, селебрітіс, війна має бути важливішою? А може просто тому що роман той поганий, не виключаю. А Лірник та Скрипка – просто блазні; блазні грають на нервах і приваблюють одночасно, робота така.

Селебреті – маячки суспільного життя, точніше: життя певної спільноти. Медійні персонажі на червоних доріжках навчають цілі генерації тому, як стати частиною культури. Культури споживання переважно, але не виключно. «Я навчу тебе, як стати зіркою». Я навчу тебе, як зробити-себе. Культурне виробництво від виробництва-себе в фестивальному режимі майже не відрізнити (і то не погане і не добре – то факт). 

Мала не так давно дві непов’язані між собою інтеракції. Людина, яка займає вагоме місце у нашому літературному процесі, переконливо доводить мені: треба писати романи, бо письменник – це престижно. Отже, пишеш книжки – отримуєш високий соціальний статус. Інша, теж мега-успішна професіоналка, ділиться спостереженнями: кожен із гравців на нашому культурному полі має чимало своїх «зірочок». Це дивно, – говорить, – бо спілкувалася з тими, хто за написане речення отримає стільки грошей, скільки наші за п’ятирічку, і ті не були помічені у «зіркових хворобах». Мені не дивно: там, де немає реального фінансового капіталу, мусить бути бодай символічний; а він теж обмежений, до речі. Письменник – це престижно. Бідний, але успішний. Ну бо немає тут грошей ані для відомих, ані для невідомих тим більше. Зате є соціальний статус. Є свої фестивальні червоні доріжки, зокрема. Сам статус «діяча культури» стає на часі «культурним продуктом».

Питання ж в тому, чому та фестивальна слава наших сумлінних «учителів споживання» обходиться так дорого саме нам? І це в той час, коли механізми слави дешевшають просто на очах. Не треба дефілювати в діамантах і сукенках від Валентино. Можна написати їдучий пост про тих, хто дефілює в сукенках від Валентино. І отримати стільки ж уваги. Чому ж ми платимо за ті дефіляди? Та все дуже просто: так нам цікавіше.

Відомі дослідники-соціологи Пол Тейлор і Ян Харіс свого часу звернули увагу на очевидність. Під час дозвілля люди читають-слухають про людей, які їм прямо чи опосередковано те дозвілля і забезпечують. Дивляться на «зірок», якого б масштабу ті світила не були. Цінність фестивального формату для аудиторії в тому, що він постачає знаменитостей, головна цінність яких – забезпечити дозвіл цієї аудиторії. А значить, зробити з тисяч випадкових глядачів більш-менш стабільну групу, яка очікує на свою хвилину вуаєристського щастя.

Так воно і є. Одні гуляють своїми червоними доріжками. Інші виглядають в цей час свої пурпурові вітрила. А кармін, яким офарбовують у червоне тканини, до речі, завжди був дорогою речовиною. 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments