Чума на наші всі родини
Про “Оскар” я доволі детально написав у минулому числі “Дня”, але, з огляду на дискусії довкола предмету, хочу дещо уточнити.
Найбільше частину кіноманської спільноти обурює невдача нового фільму культового режисера Девіда Фінчера «Манк». Головним героєм цієї чорно-білої стилізації під Голівуд початку 1940-х є Герман Манкевич, сценарист легендарного «Громадянина Кейна». «Манк» мав 10 номінацій, але отримав статуетки тільки за роботу оператора і художника-постановника. Натомість тріумфувала «Земля кочівників» (Хлої Чжао), котру дехто з колег зопалу навіть обізвав соціальною тягомотиною.
Я теж зичив перемоги “Манку”. Але розумів, що шанси в нього нульові.
Огрублюючи, в світі існує два базових підходи до заохочення виробників кіна: фестивальний та індустріальний. Перший еталонно втілений в Канах. Там відзначають фільми, що так чи інак розвивають мистецьку мову кінематографа. Звідси сенсаційні “Золоті пальмові гілки” для “Кримінального чтива” Тарантіно в 1994 чи для «Розетти» братів Дарденн у 1999. Тоді ці рішення сприйняли в багнети, але скоро виявилося, що канський ареопаг не схибив: “Чтиво” породило цілу хвилю “тарантіноїдних” бандитських комедій, а “Розетта” запустила відродження соціального реалізму.
Що ж до індустрії, то тут першість у Американської кіноакадемії, яка ніколи не забуває, що кінематограф – мистецтво масове. Звісно, Академія нагороджує за авторську оригінальність – але саме в розвитку жанру. Саме цим пояснюється, зокрема, торішня перемога корейських “Паразитів”: їхній режисер Пон Чжун Хо запропонував віртуозну жанрову гру, коли фільм починається як чорна комедія, переходить у соціальну драму, а завершується як справжній трилер.
А ще в Кіноакадемії враховують те, що відбувається з глядач(к)ами не тільки в кінотеатрі, а й за його межами.
Що відбувається за межами кінозалів уже другий рік, ми знаємо. Пандемія, мільйони хворих і померлих, карантини, економічна криза. Основні лавреати “Оскара” якнайкраще відповідають ситуації.
Головна героїня «Землі кочовиків» втрачає роботу й чоловіка. Щоб дати собі раду, вона вирушає в мандри в своєму фургоні. Знаходить роботу, друзів. Хлої Чжао вдалося оновити жанр роуд-муві, відшукати поезію в звичних краєвидах Середнього Заходу. І, хоча режисерка знімала цю історію ще до початку пандемії, вона дуже точно вгадала теперішні реалії: раптова втрата близьких і економічна криза. Логічна перемога.
«Батько» (статуетки за адаптований сценарій і головну чоловічу роль): 80-річний дід (Ентоні Гопкінс) хворіє на деменцію і потребує догляду. Ця потреба лягає важким тягарем на його доньку. Віртуозна драматургія, геніальний Гопкінс, ідеальна відповідність епосі карантинів і шпиталів.
«Перспективна дівчина» (найкращий оригінальний сценарій) - феміністичний трилер про зґвалтування й помсту; з огляду на різкий стрибок домашнього насильства у вимушеній ізоляції – більш ніж злободенна колізія.
«Ще по одній» (найкращий міжнародний фільм) - вчителі середньої школи намагається знайти себе за допомогою планомірного вживання алкоголю: типовий карантинний “лайфхак”.
«Мій учитель – восьминіг» (найкращий документальний повний метр): головний герой де-факто ізольований у своїй депресії, але виходить з неї завдяки дружбі з самицею восьминога.
«Душа» (найкраща повнометражна анімація) - про вчителя музики, який мріє стати джазменом, через нещасний випадок опиняється на лікарняному ліжку, але зрештою виживає і стає тим, ким хотів стати. Виходить ще один актуальний сюжет: про неймовірний порятунок від загибелі і про шанс на вибір власної долі.
“Манк”, при всій його естетичній довершеності, не є новим словом: стилізації (зокрема, “Артист” Мішеля Азанавічуса, 2011, “Рома” Альфонсо Куарона, 2018) виходять регулярно й отримують нагороди. Але якщо весь час заохочувати стилізації, в премії з’явиться небажаний ретроградний ухил. Та й замилування класичним Голівудом – інтонація, далека від сьогоднішніх болів. Але “Манку” дали призи саме за потужну візуальність.
Отакий “Оскар” чумних часів.
