Звісно, вони називають себе офіційно Міжнародний фестиваль документального кіна про права людини, але зрозуміло, що Docudays виріс у нормальний форум документалістики, а правозахисна тематика забезпечує їх фінансову спроможність – просто на неігровий конкурс ніхто би грошей не дав – сумна історія фестивалю «Контакт», що зачах протягом трьох років, тому підтвердженням.
Хай я й відвідую Docudays фрагментарно, але побачене дозволяє мені стверджувати, що наразі це найкращий фестиваль за всі 12 років його існування.
Просто навіть на рівні матеріального забезпечення: той же Будинок кіна переоформили за допомогою величезних банерів з символікою Docudays, якими позатягували всі ті невиправно радянські стіни. Для преси вигородили окрему лаунж-зону з кольоровими пуфами, на які можна рухнути й користуватися вай-фаєм (а ще видали дуже класні сумки й блокноти з ручками – дрібниця, але приємна), для дітей взагалі обладнали окрему кімнату з усім необхідним. Як належить солідному заходу, Docudays проходить в трьох кінотеатрах, у півдюжині залів, у тому числі ввечері в «Києві» - що теж дорогого коштує. Вхід при цьому все ще безкоштовний. Публіка оцінила і ломиться навіть на денні покази, а ввечері черги взагалі починаються мало не від входу в кінотеатр.
(Не втримаюся від зауваження на полях. Очевидно, такого напливу не очікували самі організатори. Як назло, міська влада після підпалу «Жовтня» вирішили перестрахуватися й категорично заборонила сидіти на підлогах або стояти в залі під час сеансу. В підсумку ті десятки спраглих сінефілів, котрі залюбки набивалися на всі хороші фільми, тепер лишаються ні з чим. Причому тим, хто цікавиться кіном професійно – тобто акредитованим на фестивалі критикам, режисерам тощо – так само потрапити в зал не вдається; виникає питання – а на чорта ця акредитація взагалі потрібна – на стінку повісити? Крім того, заборона все одно не працює, все одно під час сеансу незмінно на підлозі чи під стінками вмощується добрий десяток людей. Але справа навіть не в тому. Звісно, це нормальна європейська практика. На жодному західному фестивалі сидіння-стояння поза місцями в залі навіть уявити собі не можна. Але, шановні (я зараз не до організаторів Docudays звертаюся), перед тим, як вводити європейські обмеження, забезпечте європейські можливості. До тої заборони варто було б додати, наприклад, нормальну мережу прокату арт-хаузного та документального кіна, чого в нас немає за визначенням. Або пару кінотеатрів повторного фільму, котрих немає теж. А так подібні обмеження при відсутності альтернатив виглядають знущанням).
Все, виплеснув роздратування, можна далі про фестиваль.
Головне, звісно - укомплектували добрячу кінопрограму. Кожний день – по одному-два світових хіти. Відкривався фестиваль доволі провокаційною роботою «ДНР, або Химерна історія країни-саморобки» – знята британським режисером Ентоні Баттсом і київською продюсеркою Анною Діскант – про неї я написав окремо. Окрема втіха - «Чи щасливий високий чоловік» - документальна анімація, створена Мішелем Гондрі (то самий, що «Наука сну», «Вічне сяйво чистого розуму») і присвячена видатному американському вченому-лінгвісту Ноаму Хомському. Намальовано простенько, але винахідливо; насичено і навіть перенасичено інтелектуально; деякі суперечливі моменти з життя Хомські він оминає – нічого не каже про те, чому той опинився в тюрмі, про його поїздку до Пол Пота, загалом про його період радикальної революційної практики, не кажучи вже про війну з Жижеком; але, зрештою, на меті стояло інше – врізати глядачу по мізках, змусити його замислитись по витоки людської мови як такої. Завдання виконане, й виконане красиво. Рекомендується до перегляду.
Найвидатніший фільм з показаних на фестивалі – це, безумовно неігрова драма американо-данця Джошуа Оппенгаймера «Погляд тиші», присвячена геноциду 1965 р. в Індонезії - продовження його ж сенсаційного «Акту вбивства» (2012). Про цей фільм теж писатиму окремо, а зараз обмежуся парою слів: нічого кращого про будь-який геноцид я не бачив. Ба більше, фільм (головна ознака великого кіна) виходить за межі заявленої теми, має в собі величезну силу мистецького узагальнення. Оппенгаймер створив, за його ж власними словами, поему, присвячену тиші – причому тиші в усіх значеннях – від мовчання співрозмовників у кадрі до замовчування жахливої трагедії, що сталася колись. Шкода, що прокатні перспективи «Погляду тиші» в Україні майже нульові. Між тим, його просто необхідно подивитися, особливо нам, у нашій нинішній українській ситуації.
З шведських фільму «Прихіпованих» (Карл Хавер) я вчергове дізнався, що земля кругла, тобто нічого нового в світі немає. Ось, наприклад, фото: патлатий бородатий хлопець у джинсах і жилетці на голе тіло, за сандалями на ногах і гітарою на колінах сидить на приступку автомобіля. Яким фото така світлина могла б бути датована? 1967-м? Фігушки. 1903! Виявилося, що отаким чином вбрана публіка - вегетаріанці, безсрібники, волоцюги й шанувальники вільного кохання з набитими духовністю головами - існувала в Європі в 1900 (!) році. Подібні їм швидко завелися в Америці, тільки називали їх тоді не хіпі, а «реформатори». Так що зустріти волосатого з гітарою в Каліфорнії можна було вже тоді. потім, через 60 років, це стало модним, ось і все.
«Прихіповані» власне й розказує про одну таку протохіповську комуну. В 1900 році вони в Швейцарії заснували цілий санаторій, в якому здається, побували всі тодішні генії – від Юнга з Троцьким до Ремарка з Гесе.
А я, наївний, коли в 1990-у волосся відпустив, думав, що роблю огого яку революцію.
А наприємніший сюрприз цього фестивалю – українське кіно. По-перше, його багато. По-друге, деякі з цих фільмів самі по собі витримують конкуренцію зі світовими хітами. Наприклад, вчора наш глядач нарешті побачив «Все палає» (спільний дебют Олександра Течинського, Олексія Солодунова, Дмитра Стойкова), минулого року відзначений призом як кращий східноєвропейський фільм на авторитетному фестивалі документального кіна й анімації в Лейпцигу. На мою думку, «Все палає» разом з «Майданом» Лозниці – найкраще кінематографічне висловлення про революцію. Про нього теж висловлюся окремо, а читачам скажу – поспішайте бачити, бо, на відміну від вищезгаданих стрічок, «Все палає» виходить в прокат з 26 березня (зокрема, в «Києві» і в «Сінема-Сіті»).
Лише цим фільмом справа не обмежується. Виходець з Києва, нині нью-йоркець Андрій Загданський привіз стрічку «Вагріч и чорний квадрат» (США-Україна) - якісне мистецьки-біографічне дослідження, котре, по суті, відкриває нам непересічного художника українського походження Вагріча Бахчаняна.
Я знав, що Катеринка Горностай не схибить, і так воно й сталося. Вона є одним з найталановитіших режисерів, котрі в тій чи інакшій формі працювали з «Вавілоном 13» - зняла під час революції чудові новели «Зуби Леніна» та «Мирний протест Маші». Її нова середньометражна робота «Скрізь Майдан» торкається революції лише як приводу, аби розказати трохи інакшу історію. Катерина відслідковує життя кількох своїх друзів, захоплює їх у найрізноманітніших ситуаціях – сутички й демонстрації, вилазка на природу, весілля, танці, камера дрижить і метушиться, але з цих на перший погляд хаотичних щоденникових нотаток складається повноцінна імпресіоністична оповідь – ліричний ескіз часу.
«Вальс Алчевськ» Вадима Ількова так само тяжіє до форми нотаток, але в геть інакшій формі. Вадим показує здійснення культурної авантюри – поїздку змішаної групи українських та білоруських митців (Сергій Жадан, Олексій Ворсоба, Влад Крейммер та Ольга Михайлюк) на Донбас у травні 2014 року для здійснення в покинутій садибі під Алчевськом музично-літературно-виставкового проекту «Розділові». Фільму трохи зашкоджують надмірна естетизація і драматургічна розмитість, але загальна культура кадру, вміння режисера вихоплювати гарні моментальні сценки на маргіналіях, працювати з музикою й тримати ритм ці вади цілком компенсують.
Далі буде.
