Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Історія одного обіду

29 січня, 2017 - 16:26

У фіналі “Вік-енду” – ймовірно, найбільш абсурдистського фільму  Годара -героїня, дивлячись просто в камеру, поділяє трапезу зі своїм новим другом, ватажком партизанського “Фронту визволення Сени і Уази”. Обгризаючи кістку з добрячим куснем м`яса, віддає належне роботі польового кухаря Ернеста: “Непогано”. – “Так”. – відповідає командир. – “Це солонина і ще трохи залишків  англійських туристів”. – “Тих, із “Роллс-Ройсу”?” – “Так. І там начебто було ще трохи твого чоловіка”. – “Я потім візьму ще шматок, Ернесте”.

Чоловіка звали Ролан, повстанці підстрелили його з рогатки при спробі втекти, а потім добили, розпоровши живіт: “Жах буржуазії можна подолати ще більшим жахом”. Тими ж вихідними це подружжя паризьких буржуа, здолало далекий шлях до провінції, де вони встигли вбити матір самої Карін і таким чином успадкувати 50 мільйонів франків.

Від самого початку у “Вік-енді”, як і має бути за каноном кіномандрів, активно діють дві множини: машини і люди. Автівки стикаються, мчаться наввипередки, застрягають у довжелезних заторах, горять, іржавіють зім’ятими привидами на ланах. Люди сваряться, б’ються, кусають, мордують, ґвалтують і нищать одне одного. Хаосу автобанів відповідає географія уяви - екранної та ідеологічної, - позначена зустрічами з цілковито нефункціональними створіннями. Перший і найхимерніший, в епізоді “Ангел-винищувач”, є Жозеф Бальзамо, молодик у червоному плащі і чорному капелюсі, оснащений безперервно стріляючим пістолетом і панянкою-приманкою. Він – “Бог, син Бога” (за характеристикою Бальзамо, “старого педика”) і Олександра Дюма. Він з'явився, аби “провістити новим часам кінець граматичної епохи і початок полум'яної  – в усіх сферах, а надто у кіні”.

Після титру “Французька революція на вік-ендах Національного революційного союзу” молодий чоловік із зовнішністю Сен-Жюста оживлює буколічний краєвид інвективами про свободу, рабство і суспільний договір.

У юнака, що співає серенаду в телефонній будці, Ролан і Карін безуспішно намагаються забрати машину.

У напрямі до Льюїса Керолла”; мандрівників доводить до сказу старомодно вбрана пара: міс Емілі Бронте тримає книжку, а інфантильний товстун увесь покритий папірцями з уривками найрізноманітніших текстів, обидва фонтанують цитатами і на будь-які питання відповідають щоразу поетичніше та загадковіше. Ролан кричить: “Це не роман, це життя! фільм – це життя!” – і спалює дівчину.

Піаніст – фанатик Моцарта, кочуючи від села до села зі своїм роялем, не стільки музичить, скільки просторікує про свого кумира.

На стежці посеред глухого лісу хором галасують заблукалі італійські актори зі спільної постановки (авторський сарказм: “Уік-енд” – копродукція Франції та Італії).

Двоє сміттярів, африканець і араб, підвозячи Карін і Ролана, виказують неабияку політичну обізнаність, можуть швидко і фахово викласти основи Енгельсової класової теорії, а також мають готовий план герільї в країнах Заходу.

Нарешті, після вбивства непоступливої тещі з’являються революціонери з “Фронту”, котрі виглядають наче карнавальний комплот гіпі, індіанців, трансвеститів, трубадурів та рок-зірок.

 Ці персонажі – корпускули культури, колекція дискурсів. Натомість сучасна цивілізація подана як змова шляхів сполучення, як механізоване пожирання простору. Карін і Ролан належать цивілізації. У них, людей дороги, завжди конкретна мета, вони маніякально цілеспрямовані, їм треба знати визначені відстані, точні напрями й суми, вони мають список споживацьких бажань, який викладають Бальзамо, повіривши в його божественну суть: “Мерседес”, сукня від Іва Сен-Лорана, готель на Маямі-біч, стати натуральною білявкою, ескадрилья винищувачів “Міраж”, уік-енд з Джеймсом Бондом. Племена узбіччя переймаються менш практичними запитаннями про походження людства або про багате внутрішнє життя придорожнього каменя, інакше кажучи – пропонують альтернативи; навіть на сміттєвозі слухаємо аналіз первісних спільнот на кшталт племінного союзу ірокезів. Культура б’ється з цивілізацією як з транспортною цілісністю. Це бій насмерть, до останнього автомобіля, до останньої кулі, до останньої м'ясної прожилки, що застрягла між зубів.       

Жує, задумливо втупившись у камеру, не одна лише тільки Карін: так само робить байдужий пролетарій у відверто знущальному епізоді (зокрема,  й стосовно самого пролетаріату) “Класова боротьба”, спостерігаючи за сваркою між  юною буржуазкою та кремезним трактористом, котрий ненароком розчавив її авто разом з красенем-водієм; не забуває працювати шелепами і винуватець аварії; політичні віртуози-сміттярі по черзі наминають свої гамбургери: поки один жує і слухає  , другий за кадром виголошує доктрину побратима по спротиву. Канібалізм є одним зі сталих казкових мотивів. У “Вік-енді” немає ані вовків, ані злих чаклунок, ані загублених дітей, проте здорового апетиту нікому не бракує.

Їсти багато, досхочу. Їсти цивілізаційне падло, аж поки не настане

- кінець казки

- кінець кіна

___________

Вік-енд / Week-end (1967, Франція-Італія, 95`), режисура: Жан-Люк Годар, сценарій: Жан-Люк Годар, оператор: Рауль Кутар, актори: Мірей Дарк, Жан Янн, Жан-Пьєр Кальфон, Жан-Пьєр Лео, Ів Афонсо, Даніель Поммерель, Бландін Жансон, виробництво: Фільм Копернік (Франція), Аско Чіверанд (Італія).

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments