Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

«Клавка»: історія про травмоване суспільство

12 липня, 2019 - 10:23

Судячи зі списків куплених книжок та фотозвітів із Книжкового Арсеналу, новий роман Марини Гримич став однією з найпопулярніших книжок сезону, а якщо йдеться про книжки українських авторів – безумовним хітом. Усього за півтора місяці «Клавка» зібрала дюжину рецензій і добрячу сотню читацьких відгуків у фейсбуці та інстаграмі.

У чому секрет цього успіху? У тривожній, досі правильно не проартикульованій темі життя української інтелігенції після жахів Другої світової й напередодні кривавих сталінських чисток і розгромів, та не в останню чергу також у надзвичайно стильній обкладинці й місткій, вдалій назві. Адже «Клавка» ? історія про секретарку Клаву, а в наші дні так частіше називають клавіатуру, а не людей; словом, ім’я героїні ідеально злилося з її сюжетною роллю.

Роман Марини Гримич оповідає про ситуацію, що склалася в Спілці українських радянських письменників напередодні сумновідомого Пленуму 1947 року, коли залякані літератори розгромили в своїх критичних промовах Максима Рильського та Юрія Яновського. Це історія про страх і підлість, що проявляється в людях під тиском, про кар’єристів-соцреалістів і справжніх письменників, яким не вдавалося «вписатися» у нову сталінську добу. Про геніїв, класиків (занадто ідеалізованих, щоправда) і шарлатанів з одного боку, а з другого – про інтриги, пристосуванство, заздрощі, голодні роки і відсутність житлової площі, про любовний трикутник і ледь не про інцест. Звучить цікаво, правда?

Та все це «видима» частина сюжету. Я б натомість хотів додати кілька слів про ще одного головного героя роману, якого, здається, ще не згадували в рецензіях та оглядах. Мова про Київ. Адже це самодостатній і повнокровний персонаж. Його будинки й вулички, підворітні й підвали, РОЛІТ і Євбаз, колоритні мешканці, перехожі й продавці – все це виписано з любов’ю нічим не меншою, ніж відомі письменники і їхній щоденний побут. Поруч із Києвом з’являється Ірпінь, знамениті письменницькі дачі, цей маленький рай, такий соковитий і романтичний у романі, що я навіть постановив собі з’їздити туди на прогулянку.

Окремо хочу звернути увагу на мовну картину роману, що допомагає читачеві зануритися в описану епоху. Під час читання – ніде правди діти – мене дуже дратували всі ці русизми, цитати російських класиків, частушкі і примітивні пісні на ламаній російській. Але сторінка за сторінкою поволі переконуєшся, що саме цей прийом дозволяє висвітлити реальну мовну картину того часу, потужність русифікації й «інтернаціональність» фронтовиків, що повернулися з війни.

Для написання роману письменниця здійснила велику пошукову роботу. Фрагменти реальних протоколів письменницьких зборів вписані в сюжет настільки майстерно, що часом художній роман читаєш, наче нон-фікшн розвідку. Результат вийшов на диво легким і стилістично цілісним – Марині Гримич вдалося написати роман, що балансує на межі масової й «поважної» літератури.

Насамкінець наважуся припустити, що «Клавка» просякнута ще й наскрізною метафорою, для авторки не менш важливою, ніж головні герої, письменницькі таємниці й сталінські переслідування. Йдеться про образ інвалідів, калік, безногих і безруких ветеранів війни, майже знищених фізично й психічно, злих, агресивних, схильних до суїциду, лайливих, але водночас добрих і легких на сльозу.

Усі вони не випадково з’являються в сюжеті, не просто так виринають у ключові для фабульної канви моменти. Бо вони – образ побитого війною суспільства, не тільки інтелігентного середовища, не лише київської публіки того часу, а – універсальніше – портрет кожного суспільства, що пережило війну. Травмованого, заляканого, несвідомого своєї психічної «інвалідності». І саме під цим кутом «Клавка» ще й надзвичайно актуальний роман для сучасної доби й контексту війни, яку наше суспільство намагається витіснити із свідомості нині. Адже витіснення і є ознакою хвороби, правда?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments