Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Королівська гра

20 травня, 2017 - 09:28

Є фільми, за якими, на моє переконання, треба вчитися знімати кіно.

Ось, на перший погляд, нехитра історія: двоє чоловіків, маючи кожен свою мету, в заміському маєтку одного з них бавляться в ігри — часом кумедні, іноді вельми жорстокі. Більше нікого; єдине місце, єдина дія.

Одначе «Сищик» (варіант — «Гра наскрізь», в оригіналі — «Sleuth»), знятий 1972 року видатним американським режисером Джозефом Манкевичем, не такий однозначний, як це може здатися у перших сценах. Два антагоністи, Ендрю Вайк і Майло Тіндл, занадто різні — за соціальним статусом, віком, темпераментом. Ендрю — зарозумілий, егоїстичний літній патрицій, успішний автор детективів, любитель складних багатоходових комбінацій. Тіндл — британець у першому поколінні, син італійського мігранта, молодий перукар-денді, вочевидь привабливий для клієнток з вищого світу. Вайк ненавидить Тіндла і веде з ним витончену й принизливу гру не так через роман перукаря з Вайковою дружиною Маргаритою, як через істинно класову ненависть до цього італійського вискочки.

Аби створити фільм, Манкевич зробив дві необхідні та достатні речі: знайшов добру історію та непересічних акторів. П’єса Ентоні Шаффера захоплює від першої до останньої репліки, сповнена несподіваних поворотів і віртуозних діалогів. «Сищик» — це рівною мірою дует блискучих виконавців і дуель сильних характерів. Патріарх британської театральної школи ХХ століття Лоуренс Олів’є (Вайк) і тоді ще не надто відомий Майкл Кейн (Тіндл) — з різних акторських поколінь, проте вони ідеально доповнюють один одного. Гра Олів’є щедра на психологічні деталі, актор вибудовує свого героя як геніального негідника, майстра інтриги, притому цілковито безпринципного та жалюгідного у реально небезпечних ситуаціях. Зі свого боку, Кейн працює у діаметрально протилежному напрямі: його Тіндл має зовнішньо просту, проте насправді дивовижно непередбачувану натуру.

Цій двоактній драмі режисер надає довершеної кінематографічної форми. Показує маєток Вайка як простір, що певним чином відповідає карколомній сюжетній структурі: в цьому будинку забагато таємниць і схованок, тут живуть десятки почасти кумедних, а подеколи страхітливих механічних ляльок, котрі, з їхньою людиноподібністю, символізують оману як таку, а також є ідеальними партнерами у Вайкових розвагах.

Врешті-решт, історія виходить більшою, ніж проста сутичка класів-опонентів. У фіналі ми розуміємо, що вся пригода — то лиш один із нових текстів Ендрю Вайка. Саме Вайк створив заплутану драматургію двох вечорів, перетворив самого себе на одного зі своїх героїв, саме він зробив усе це таким захопливим, отже, він (власне, сам Джозеф Манкевич як автор) є єдиним переможцем у найвеличнішій грі цього світу — у грі мистецтва.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments