Коронний щоденник, 9 квітня. Дрібниці приємні й не дуже
Є в моєму дворі – достатньо затишному, як на спальний район – один, скажімо так, суперечливий елемент краєвиду – великий залізний стіл, вкопаний у землю, з лавками. Слугує він місцем збору компаній різного ступеню нетверезості. Конячий регіт, хрипкі обсценізми, нехитрий музичний репертуар - by default. Інколи доходить до сварок чи бійок. Концерти регулярно затягуються до ночі. Управи на них немає.
На днях біля столу знову назрів алкогольний циклон. Ні на які маски чи дистанцію, звісно, там не було й мови.
Раптом звичний шум перервав наполегливий механічний монолог.
Визирнувши з вікна, я побачив картину настільки ж кумедну, наскільки й утішну: завсідниці й завсідники стрімкою вервечкою бігли, тобто тікали, точніше навіть драпали у першій-ліпший під’їзд. По внутрішньодворовій дорозі неквапно проїздила поліцейська машина, з якої записаний голос монотонно попереджав шановних громадян про необхідність дотримуватися вимог карантину.
Копи, вийшовши з машини, присікалися, правда, до цілком законослухняного джентльмена, який катав дитину у візочку. Здається, для нього все скінчилося добре. А стіл на цей вечір осиротів. Тиша… Тиша…
***
Наші суди дивують: одна за одною бракують адміністративні справи по порушеннях карантину, стаючи на бік відповідачів. Цей прояв незалежності третьої влади реально дивує. Одразу з суто українською підозрілістю починаєш вираховувати, що ж тут не так.
Питання, звісно, в тому, наскільки нові правила загрожують свободам і суперечать Конституції. До шведської самосвідомості, коли люди добровільно, оскільки довіряють уряду, який довіряє їм, йдуть на обмеження, нам ще пензлювати й пензлювати. З другого боку, СРСР уже 30 років як немає, а єдине, що, як і тоді, добре в наших чиновників виходить – хапати й забороняти. Й немає жодної гарантії, що потім відіграють назад те, що назабороняють зараз. Диктатура у нас уже неможлива, але навіть натяк на неї вкупі з війною – хрінова суміш.
***
Нікому не потрібна газетка “Вєсті” опублікувала адреси хворих на ковід.
Шановна редакція, доводжу до вашого відома: ви – мудаки.
***
В “Сільпі” тепер усі касирки та частина охорони – не тільки в масках і рукавичках, але й у пластикових заборолах. Кажуть, те ж саме в АТБ і “Новусі”. Химерно, але правильно.
***
Є вже в цьому певне відчуття стабільності: виходиш у під’їзд – пахне дезинсектором. Більшість люду на вулиці в масках. Почалися варіації кольорів: вже зустрічав хакі, червоні, в горошок. Жовтих чомусь нема. І з написами. Або малюнками. Або біжутерією. Хоча ще не вечір.
***
Сусідка по поверху виходить на сходову клітину пострибати зі скакалкою.
Я інколи присідаю вдома 150 разів.
Але сусідка крутіша.
***
Тиждень тому доєднався до спільноти “Изоизоляция”.
Ідея прекрасна: аби здолати монотонність карантину, вдома підручними засобами відтворювати відомі твори живопису, фотографувати результат і вивішувати разом з оригіналами.
Спочатку виходило смішно й захопливо. В хід ішли простирадла й штори, дитячи іграшки й самі діти, домашні тварини і розсипана кава, родичі й рулони туалетного паперу і ще казна-що. Чиста насолода.
Але у правилах був там маленький пунктик, який не одразу всі й помітили: “ Не допускаются посты и комментарии, нарушающие законы РФ; оскорбления, реклама, офф-топ. Если видите нарушение, жмите на «пожаловаться»: мы примем меры”.
Упс.
Фейсбук – це ж про свободу, так?
До чого тут “законы РФ”, радше подібні до дишла з відомого російського прислів’я, аніж до законів як таких?
Тож як будь-яка справа, збудована на сумнівному ґрунті, ця спільнота почала деградувати. Профанація лізе з усіх шпарин. Халтура, несмак, масове мавпування більш удалих робіт, вульгарщина, расизм.
Але ж головне – щоб не порушувалися “законы РФ”. Вони й не порушуються.
***
Грішна людина: зайшов у YouTube за посиланням на останню карантинну промову Путіна. Не заради самої промови – а реакції на неї.
Дизлайків – 39 тисяч. Уподобайок – 17 тис., причому, пишуть, як мінімум 15 тис. з них накручені.
Але головне – коментарі. Музика, а не коментарі. Такого свята зневаги й ненависті до Х*йла навіть в укрнеті не зустрінеш.
Правда, є в мене підозра, що якщо спитати в розгніваних коментаторів, чий Крим, вони почнуть масово заїкатися.
Так що не більше ніж дрібничка. Але приємна.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”
