Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Коридор Фуллера

11 серпня, 2017 - 14:54

Сюжет фільму Семюела Фуллера «Шоковий коридор» інакше як моторошним не назвеш: репортер кримінальної хроніки, прагнучи будь-що здобути Пулітцерівську премію, проводить розслідування вбивства пацієнта психіатричної лікарні й, щоб потрапити туди, імітує божевілля. Кінець кінцем, симуляція стає реальністю, удаваний хворий впадає у справжню шизофренічну кататонію.

Не знаю, як би я сприйняв цей фільм, будучи менш досвідченим глядачем. Для мене, привченого до мінімалістичної режисури останнього десятиліття, «Шоковий коридор» спочатку здався в чомусь надмірним, а в чомусь — наївним. Надто бурхливо грають актори, забагато мелодраматичних сцен, прямолінійних режисерських прийомів, надто близькі до стереотипу смішного дурника декотрі персонажі. Спочатку взагалі було незрозуміло, чому Фуллера обожнювали всі кіноноватори світу, чому «Коридор» вважається чи не найкращою його стрічкою.

Але, попри перше враження, цей фільм лишається в свідомості, час від часу нагадуючи про себе, немов блукаюче по організму чужорідне тіло: ознака великої картини.

Великі картини — то передусім окремі великі кадри, лічені епізоди, котрі, однак, міняють історію кіномистецтва як такого. В «Коридорі» найдужче вражають три сцени.

Кеті, подружка головного героя, танцює стриптиз на кону вар’єте, співаючи пісню про зозулю. Візуально акцентовані суто фетишистські подробиці: розкішний боа з пір’я, довгі ноги у черевичках на високих підборах, але раптом камера зривається у залаштункове життя: подружки Кеті перед дзеркалами у гримерній, робітники з реквізитом, все під ту ж таки дивну пісеньку — такий монтажний «збій» перетворює весь номер на по-своєму безумне видовище.

Чорношкірий оратор, один із пацієнтів, надівши ку-клукс-кланівський ковпак, закликає до розправи з афроамериканцями і далі на чолі юрби накидається на одноплемінника.

Нарешті приголомшливий образ остаточно поруйнованої свідомості: той- таки коридор, посередині якого під зливою, під блискавками корчиться і волає до небес головний герой, котрий геть утратив розум; дощ виривається за всі межі, то вже не дощ, а неосяжні кольорові водопади (а фільм переважно чорно-білий), — рівних по силі сцен божевілля в кінематографі не пригадаю.

Насправді кожна історія хвороби тут — це також історія США, й, у певному сенсі, історія людства. «Шоковий коридор» цілком можна назвати високою трагедією — в одному ряді з «Едіпом» Софокла. І там, і там герой не вмирає фізично, однак прагнення до пізнання істини перетворюється на саморуйнівний двобій з долею.

Той самий дощ пролився у таємних кімнатах «Сталкера» Андрія Тарковського. Гострохарактерні пацієнти та похмурі санітари перекочували у «Пролітаючи над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Дивні дівчата продовжили співати в містеріях Девіда Лінча. Ідеями лише з одного свого фільму Фуллер продовжує надихати нові й нові покоління режисерів. Одне лишиться неперевершеним і невідтворюваним: збожеволілий коридор, в який людство весь час намагається загнати само себе.

***

Шоковий коридор / Shock Corridor (1963, США, 101`), режисура, сценарій: Семюел Фуллер, в ролях: Пітер Брек, Констанс Тауерс, Джин Еванс, Джеймс Бест, оператор: Стенлі Кортес, виробництво: Allied Artists Pictures Corporation, Leon Fromkess -Sam Firks Productions.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments