Найвища мудрість — знати самого себе
Галілео Галілей, італійський мислитель епохи Відродження, засновник класичної механіки, фізик, астроном, поет

Квіти зла і голос бідності

30 січня, 2019 - 10:44

Ми — всі, хто має інтернет і/чи кабельне ТБ, — дивимося серіали.

Ну, майже всі.

Звісно, їх дивилися й раніше. У 1990-х, наприклад, коли кінопрокат фактично зник, серіали — хай би які недолугі — були бодай якоюсь візуальною розвагою, а раніше, наприкінці 1980-х, вони становили альтернативу радянському телебаченню з його непозбувною сірістю.

Сьогоднішній час називають «золотим віком теледрами». Відмінність від тих же 1980—1990-х, мабуть, у тому, що, з одного боку, у відповідне виробництво почали вкладати мільйонні бюджети, а з другого — що завдяки цим грошам, а також новим технологіям у режисерів з’явилася достатня свобода самовираження. Девід Лінч (ми про нього ще згадаємо) так і сказав: найкращий прихисток для авторського кіна нині — кабельне телебачення. Серіали знімали чи знімають Вуді Аллен, брати Коени, Мартін Скорсезе, Девід Фінчер, Паоло Соррентіно, володарка «Золотої гілки» Канн Джейн Кемпіон, лауреат Канн, Венеції та Берліна Пак Чхан Ук, Агнешка Голланд — список, звісно, неповний. Звідси й ще одна відмінність: якщо раніше серіали перебували в негласному гетто забави для домогосподарок, то нині їх наввипередки дивляться й обговорюють кінокритики та сінефіли різного калібру.

Я увійшов у цей «золотий вік» через двері клініки в Прінстоні, Нью-Джерсі, де працював лікар Грегорі Хаус. 177-серійна оповідь про цинічного медика-наркомана захоплювала влучним гумором, проробленням другорядних персонажів, детективною фабулою, а, головне — амбівалентністю головного героя, якого з рівним успіхом можна було вважати як істинним гуманістом, так і покидьком. Раніше в серіальному світі поділ на «чистих і нечистих» був правилом. Тепер же раптом на передній план вирвалися як мінімум неоднозначні герої. Безжальний політик-інтриган («Картковий будинок»), бос мафії («Підпільна імперія»), наркобарон («Пуститися берега»), шахраюватий адвокат («Краще дзвоніть Солу») стали протагоністами на цій новій сцені. І навіть якщо екранізуються комікси з їхнім неодмінним дуалізмом («Готем»), то й там у кожного чи кожної з «хороших» обов’язково є надлам, червотока, — це вже не кажучи про комікс «Пророк», у якому погане з рясними матюками й потоками крові насмерть б’ється проти ще гіршого.

І дивитися все це, повторюю, неймовірно цікаво.

Чому так?

Це започаткував, звісно, Лінч у ті ж таки 1990-ті своїм геніальним «Твін Піксом», де майже всі так чи інакше мали приховані сторони. Лінча приписували до постмодерністів, і для певного періоду його творчості це доволі точне визначення. Внутрішньо роздвоєні персонажі, відміна всіх і всяких ієрархій, мовні ігри, нескінченне цитування і, головне, інтенсивне розмивання моральних, чи, радше, моралістичних догм — у певну мить здавалося, що постмодерн цілковито переміг: у кіні, в літературі, в образотворчому мистецтві, в театрі. За наших умов ще й додалося руйнування радянської імперії.

Але будь-які ігри рано чи пізно набридають, надто ж ті, в яких результатом стає монотонне ніщо. Коли дим від постмодернових феєрверків розвіявся, виявилося, що потреба в лінійних історіях з чіткими етичними акцентами нікуди не ділася. Задовольняти її взялася телеіндустрія. Ні, добро і зло не помінялися місцями. Просто раптом зло опинилося у фокусі, витіснивши так званого позитивного героя. А позитивний герой, у свою чергу, став містити в собі дещицю зла — байдуже, чи то як уроджений порок, чи як травму.

Повторюся: для такого жанру, як телесага, це було нечуваним — і тому радикально, освіжаюче новим. Публіка оцінила, рейтинги злетіли захмарно. Квіти зла цвітуть яскраво й пахнуть п’янко. І я разом з усіма насолоджуюся цією недоброю весною.

Але сезони завершуються не тільки в серіалах.

Що далі — важко сказати.

Чомусь думаю про нещодавню фестивальну сенсацію — «Щасливого Лазаря» Аліче Рорвакер. Ні, це не телебачення, а цілком собі широкоекранна драма про італійських злидарів, у житті яких з’явився справжній святий. Критики наввипередки пишуть про Рорвакер як про рівну великим майстрам неореалізму 1950-х.

Усі знахідки фестивального кіна рано чи пізно стають здобутком кіна масового, а бідність, несправедливість, війни нікуди не зникли.

Тож, хто знає, може, через десяток років ми будемо з захватом спостерігати за цілком собі реалістичною соціальною драмою у своїх телевізорах. Може, навіть українське кіно нарешті знайде свій голос у цьому доторку до буденності.

Аби воно, це кіно, ще було при тямі через десять років.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments