Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представникі культурного руху шістдесятників, Герой України

Небо падає

3 березня, 2021 - 10:35

Позавчора на 71 Берлінському кінофестивалі в конкурсі Generation 14plus відбулася світова онлайн-прем’єра повнометражного дебюту української режисерки Катерини Горностай «Стоп-земля».

Впевнений, про фільм ще напишуть не раз, детально розберуть його з кінематографічного погляду. Я й сам сподіваюся це зробити, щойно «Стоп-земля» стане доступною для масового перегляду. А зараз хочу сказати про суто життєві, чи, радше, антропологічні спостереження.

Герої фільму — підлітки, старшокласниці й старшокласники, 16—17 років. Акторки й актори, відповідно — непрофесіонали. Грають фактично самих себе, чи, якщо бути точним, вони настільки органічні, що виникає саме таке враження. Тобто перед нами якщо й не «портрет покоління» (хотілося б уникнути настільки глобальних формулювань), то доволі правдива його замальовка. Що підтверджує й сама режисерка в інтерв’ю.

Тож які вони? — спитаю я, не уникнувши таки передпенсійного пафосу.

Набагато менш напружені. Точніше, причини для напруги в них інакші.

Тобто молодечі забави, всякі стрибки й вихватки, жартики та ігри в пляшечку — на місці. Але без принижень. Є сильніші, яскравіші, популярніші, є слабші, блазні, аутсайдер(к)и, але ніхто не стверджується за рахунок інших. Так, матюкаються. Так, можуть хильнути зайвого та покурити веселого. Але без ієрархій та харчових ланцюжків. Мають море інформації під рукою — тож у постійному висінні в інтернеті та втиканні в телефони немає нічого поганого — і завдяки цьому ширші в поглядах, вільніші в думках. Ти з біднішої родини? Не біда. Ти бісексуал(к)а? Аби тобі було добре. Штовхнули випадково? Вибач.

Тривоги їхні насправді одвічні. Як жити далі, враховуючи, що твоє дитинство вже в передпокої? Як насмілитися запросити на танець хлопця, який тобі подобається? Як розібратися з депресією, що гризе тебе без будь-якої очевидної причини? Як забути те, що ти, будучи ще зовсім малим, пережив у прифронтовому містечку на Донбасі?

Горностай їх не ідеалізує. І не спекулює їхніми проблемами. Просто дивиться на них як на рівних. Бо не забуває про свої 16.

Саме такого погляду нашому кіну ой як бракує.

І саме за такий погляд Катерині, боюся, сильно перепаде від професійних моралістів.

Але до дідька моралістів.

Стоп, земля. Небо падає.

Інтерв’ю з Катериною ГОРНОСТАЙ читайте в найближчих числах нашої газети.

Газета: 
Новини партнерів