Поривайтеся завжди виконувати свій обов'язок, і людство виправдає вас навіть там, де ви зазнали невдачі.
Томас Джефферсон, 3-й президент США, один з авторів Декларації незалежності США

Непривітаний

(до 130-річчя із дня народження Миколи Зерова)
25 квітня, 2020 - 14:08

Одна із статей Миколи Зерова називалася «Непривітаний співець» і була присвячена творчості талановитого українського поета Якова Щоголева, друга збірка якого вийшла аж за кілька днів до його смерті…

Таким же непривітаним радянським життям був і сам Микола Костьович Зеров –видатний український інтелектуал, літературознавець, тонкий поет. Належавши до гуртка неокласиків, він вже підписав собі вирок у той страшний час. І то не лише несполучністю із довколишнім радянським варваризмом.

Народився у багатодітній сім’ї. Брат Михайло відомий в українській літературі під псевдонімом Михайло Орест. Брат Дмитро Зеров – ботанік, академік. Ще один брат пізніше стає доктором наук, дві сестри – лікарками. Величезний рід Зерових, такі роди -  фундамент нації, був понівечений репресіями. Брати, які залишилися тут, були залякані смертю Миколи…

А він був «винен» лише тим, що мав яскравий талант. В одному із своїх тонких, поза радянськими реаліями віршів, Зеров скаже стримано і точно- «Ми сіємо пашню на неродюче лоно». Тільки тих, що справді сіяли, були десятки, може, сотні, не більше…

Йому заздрили і його ненавиділи за цю яскравість радянські літературні плебеї,  ті всі неграмотні і нездарні письмаки і письмакевичі, які пнулися до літературних газет і журналів, натужно, даруйте, пукаючи і слинячи губи, і ми, мовляв, Химко, люди.

Тогочасне літературне життя України, укладене із –  графоманії вчорашніх напівграмотних селян і робітників, ескапізму або угодовства письменників старшого покоління, трагізму буття молодих талановитих літераторів, несумісних із СРСР; таланту і цинізму письменників і подвійних агентів, як-от його  друг Віктор Петров, він же Віктор Домонтович, – було чужим і ворожим Миколі Зерову. 

 «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника»  –наголошував Зеров у літературній дискусії 1925-1928 рр. Посеред доносів переляканих і заздрісних літературних пігмеїв, доки міг, ніс  прапор справжнього літературного життя, освітленого справжнім талантом.

 «Серед буденних справ і шкурної громади// в душі плекали сон далекої Еллади// 

і для окружних орд, для скитів-дикунів // різьбили з мармуру невиданих богів» –напише Микола Зеров в одній із своїх поезій строгої класичної форми, описуючи власне  життя і жменьки інших письменників.

Був чудовим лектором, працюючи після 1923 року у київському університеті, що змінював свої назви. Був харизматичним і глибоким промовцем, без егоцентричного холодку. Був улюбленцем студентів до 1934 року, коли його звільнили з університету, залишивши без засобів для існування. А потім розверзлася прірва…

Він пережив подвійну зраду -  своєї дружини Софії Зерової із його найближчим другом Віктором Петровим/Домонтовичем/ Бером. Не знаю тонких  переплетінь (та й, певно, ніхто зараз не знає) того важкого любовного трикутника. Зрештою, такі трикутники ніколи не є безхмарними чи ідилійними. Завжди за їхніми кулісами стирчать вуха двох пань: Трагедії і Трагікомедії. Віктор Петров, цей по-своєму демонічний і високоталановитий чоловік,  порушив неписаний кодекс елементарної чоловічої  честі: не мати стосунків із дружиною товариша… Говорили, що Віктор Петров інтенсивно доклався до майбутнього арешту свого друга… 

Також стверджували, , що у жінки похилого віку, Софії Петрової було на столі дві світлини: молодого Миколи Зерова, свого першого чоловіка, і літнього Віктора Петрова- Домонтовича-Бера, свого другого чоловіка….   

У тому ж 1934-ому він пережив смерть   сина Костика, якого ласкаво називав «голопузенко». Втікав до Москви, розуміючи, що поспішає на світлячок до лігва звіра. Там його заарештували, відправивши до Києва, а відтак всіма передсмертельними етапами…

Помер у фатальних для українських письменників 47 років, як Тарас Шевченко, Василь Стус, Борис Грінченко… Розстріляний 3 листопада 1937-ого року у страшному урочищі Сандормах.  Його батько, Кость Зеров, розбитий горем, писав і писав листи до Сталіна, із єдиним запитанням – чи живий його син… 

Кенотаф  Миколи Зерова є біля могили його сина Костика, найріднішої маленької людини, що у десять років помер від скарлатини. Хай буде добре хоч там, «у місці квітучому, де нема ні печалі, ні зітхання»,  батькові та синові….

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ