Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Ніч опричника

13 січня, 2018 - 16:43

Восени 1965 року в республіці Індонезія після спроби державного перевороту, влаштованого групою ліворадикальних офіцерів, до влади - спочатку де-факто, а потім де-юре - прийшов генерал-майор Сухарто. Новий уряд насамперед оголосив полювання на комуністів. У «комуністах» виявилися не тільки ліваки, але й мешканці бідних передмість, інтелектуали, члени профспілок, а також усі китайці незалежно від ідеологічних уподобань.

Військові застосували звичайну тактику ультраправих режимів, віддавши брудну роботу на відкуп парамілітарним угрупованням - простіше кажучи, бандитам, які діяли під дахом проурядових громадських організацій і навіть газет. У подальшій вакханалії позасудових розправ, за різними оцінками, було вбито від 1 до 2,5 мільйонів чоловік. Організатори та виконавці злочинів сьогодні ведуть цілком респектабельне, забезпечене життя. Американський документаліст Джошуа Оппенгеймер (39 років, три повних метри, постійна тема - геноцид і військові злочини) починає «Гру в убивство» (можна також перекласти як «Акт убивства» - The Act of Killing) оформленою цитатою з Вольтера констатацією положення, що склалося: «Вбивати заборонено. Тому всіх убивць карають, за винятком тих, хто вбиває масово, під звуки фанфар».

У спробі зрозуміти, що сталося, Оппенгеймер робить обхідний маневр - частково відмовляється від авторства. Він знаходить ветеранів ескадронів смерті і пропонує їм самим реконструювати сцени вбивств і тортур, зняти про це фільм. Кати погоджуються і незабаром вже перебувають у твердій впевненості, що перевершать Голлівуд.

Головним героєм стає Анвар Конго - бойовик, який у молодості наводив жах на всю Північну Суматру. Чутки приписують йому понад 1000 трупів. Худий, високий, сивий, темношкірий ( «схожий на ефіопа» - жартують друзі), не за віком пластичний, схильний яскраво вбиратися, природжений артист, на початку 1960-х Анвар з братвою заробляв тим, що, вештаючись біля кінотеатрів, перепродував квитки на найбільш відвідувані сеанси. Комуністи, маючи великий вплив при Сукарно - попередникові Сухарто - домоглися заборони прокату голлівудських фільмів. Доходи «квиткових гангстерів», як їх називали, різко впали, але незабаром знайшлася значно прибутковіша робота.

До речі, вони - справжні фанати американського кіна. У джинсах і шкіряних куртках, у пабі хором співають класичний ритм-енд-блюз англійською, поводяться як індонезійські бунтарі без причини, як інкарнації Марлона Брандо, Аль Пачіно, Джона Вейна - улюблених акторів Анвара. Штаб-квартира перебувала прямо навпроти кінотеатру. Працювати йшли відразу після прем'єри. «Ми вбивали мовби з відчуттям щастя» - каже Анвар, пританцьовуючи посеред вулиці.

Взагалі вони гранично відверті в своїх зізнаннях, згадують про минуле з гордістю, охоче визнають себе гангстерами, оскільки гангстер, на їхню думку, означає «вільна людина». Глава руху «Панча Сила» ( «П'ять принципів»), відповідального за різанину 1965-66-го, так і заявляє з трибуни: «Молодь «Панча Сила» називають рухом гангстерів. Якщо так, то я - головний гангстер».

Дикість скоєного особливо відчувається на знімальному майданчику. Кастинг на ролі жертв і репетиції погромів жахливі самі по собі, а зйомки, які ведуть Конго і компанія, перетворюються в фіксацію їхніх фантазмів: розложистий східний кітч навпіл з аматорським гестапо. Найкращий друг Анвара, не схильний до зайвих рефлексій товстун Герман Кото, проявляє таланти трансвестита, постійно переодягаючись у квітчасті сукні з пір'ям і пишними капелюхами. Сцени «кошмарів Анвара» виконані в незугарній, бутафорській манері. Гламурні, як на фотошпалерах, види природи римуються з крикливими нарядами. Ключова сцена гангстерської постановки - з водоспадом, з танцівницями в рожевому, з Конго в темній тозі - розгортається під патетичну пісню Born Free з однойменної мелодрами одна тисяча дев'ятсот шістдесят шостого (!) року. Післямова - груповий танцювальний номер на тлі безтурботної бухти, поруч з покинутим рестораном, побудованим у формі гігантської, почорнілої від часу риби. Красиво, дуже красиво.

Оппенгеймер завершує історію, що почалася півстоліття тому, тугою діалектичною петлею: кінематографічне, що проникло в політику, на наших очах знову стає кінематографічним. Квиткові гангстери, захоплені кіномани, знищували реальних людей методами, запозиченими у гангстерів екранних; тепер вони самі, ув’язнені в рамці кадру, відіграють один на одному давню пристрасть до вбивств. Демонстративне відсторонення призводить до результату, який лежить за межами будь-якої діалектики і навіть, схоже, початкового режисерського задуму, коли Конго під час чергової імітації допиту вимовляє: «Ні, я не можу».

Він не може більше ні вдавати жертву, ні втілюватися в ката, ні танцювати з дротяним зашморгом на шиї. Після всіх інсценізацій і сповідей він, все в тому ж піжонському світло-гірчичному костюмі, приходить на місце страт, яке вже показував на початку фільму. Ось дріт для швидкого і безкровного удушення, ось мішки для тіл. Анвар ледь встигає сказати кілька слів, як його починає нудити. Він видає моторошні, схожі на гарчання звуки, ніби ось-ось задихнеться. Без полегшення, мовчки йде. Гру закінчено.

***

Акт убивства (Гра у вбивство) / англ. The Act of Killing, індон. Jagal (2012, Великобританія-Данія-Норвегія, 122`), режисура - Джошуа Оппенгеймер, Крістін Кінн, анонімні со-режисери; оператори - анонімні, Карлос Аранго де Монтіс, Ларс Скрі; виробництво - Final Cut for Real, DK.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments