Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Норвезький оселедець – так! Українська музика – ні…?

5 лютого, 2016 - 16:56

Другий тиждень точиться дискусія навколо ініціативи українських митців — Івана Леньо та Володимира Шерстюка («Козак Систем»), «Сестер Тельнюк», Олега Скрипки, Тараса Компайніченка, Антіна Мухарського, Братів Капранових, Сашка Лірника, Оксани Стебельської та Андрія Середи («Кому Вниз») — закрити український ефір для відео- та аудіотоварів, вироблених в країні-агресорі — Росії. Закрити наш український ефір, принаймні на час війни.

Особисто я підтримую таку ідею і вважаю, що це - єдино правильний спосіб почистити українські вуха від російської пропаганди і продемонструвати свою солідарність та підтримку нашим українським воїнам-героям.

Учора взяла участь у публічній дискусії на «Радіо Весті», і тут відкрилася безодня…

Дивна річ, коли вже рік ми влаштовуємо економічний бойкот російським продуктам, наприклад, не купуємо «тихоокеанскую селедку» і з радістю їмо норвезький оселедець, виявляється, що відмовитися слухати російську попсу ми не в змозі. З’являється купа відмовок – а чи вистачить українських пісень, а чи є в нас студії звукозапису, і взагалі українська музика не така «прекрасна», як російська.

Учорашні закиди українців на кшталт «это реквием по здравому смыслу», «а что будет с Макаревичем, Гребенщиковым и Шостаковичем» викликають нудоту… і жаль. Чи може, хтось не помічає, що всі притомні російські виконавці й так не звучать в українському ефірі? Пальців однієї руки вистачить, щоб порахувати, скільки разів звучали Рахманінов, Прокоф’єв, Шостакович. І майже жоден український телеканал жодного разу не показав оскароносну «Війну і Мир» або шедеври Тарковського. Іронія долі полягає в тому, що скиглять, мабуть, за «Иронией судьбы», яку вже всі знають напам’ять.

В ініціативі українських митців про Інтернет не йдеться, бо Світове павутиння регулюють лише в Північній Кореї та Росії.

Очевидно, в Інтернеті можна вільно подивитись увесь російський контент.

Три рази смикни мишкою і всі «лабутены» та «уехавшие в Лондон» повистрибують на тебе як чорти з табакерки. І якщо вже комусь не жити без цього, то вони прикрасять їхнє життя.

Очевидно, ми зможемо почитати Пушкіна, якщо його твори буде видано українським книговидавництвом. Очевидно, не проблема слухати Макаревича, якщо він вирішить записати свій альбом в Україні.

Тому незрозуміло, чому одні й ті самі люди, які вже два роки бойкотують російське, репетують і ладні бігти на демонстрації з протестами «Де російська попса? Всьо пропало!?»

В результаті радійної дискусії вчора здоровий глузд переміг. Голосування в ефірі показало, що 67% українців підтримують таку заборону, а значить - налаштовані патріотично. Але це - результат годинного пояснення, що доводить: треба пояснювати, пояснювати й пояснювати.

Однак викладене вище стосується більше моєї суб’єктивної емоції. А ось далі питання до тих, хто своїми посадами, повноваженнями і правами має виконувати закони України.

Адже в Україні вже рік діє закон щодо захисту інформаційного простору. А це чітка заборона «на трансляцію фільмів, телепередач та серіалів, виготовлених після 1 серпня 1991 року і таких, що містять пропаганду держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України».

У законі зазначається, що таким агресором та окупантом є Російська Федерація. На жаль, закон не виконується, російський контент присутній на українських телеканалах у непристойних обсягах. За даними громадської організації «Відсіч», його частка на  ТРК «Україна» становить 71,5% , а на «Інтері» – 57,7%. Це лідери умовного антирейтингу… Однак інші українські національні телеканали відстають ненабагато. Й остання цифра: на ТРК «Україна» інколи демонструють упродовж 22 годин російський контент.

31 січня «1+1» продемонстрував російський телесеріал «Ладога» на тему блокадного Ленінграда. Типовий зразок російської пропаганди. Минулого тижня ІСТV демонстрував російський серіал «Диверсант».

У мене майже немає питань до українських телеменеджерів. Бо я давно знаю, що для власників українських центральних телеканалів Україна – це територія для заробітку. Керують каналами люди без чіткої громадянської позиції, для них телебачення – це бізнес та інструмент в міжусобних, олігархічних війнах.

Але чому мовчить «Мінстець»? Показує нездарність та безпорадність Нацрада з питань телебачення та радіомовлення? Не вживає жодних заходів СБУ?

Ініціатива українських музикантів – це прояв громадянської мужності, це гарний приклад громадянської свідомості та патріотизму.

Наші реалії сьогодні такі - росіяни вбивають наших хлопців, сепаратисти катують патріотів, наші військові та добровольчі батальйони ризикують життям, стримуючи російську навалу. А в Україні точиться дискусія – чи треба впроваджувати заборону на російську інформаційну та культурну пропаганду. Сьогодні будь-який російський медіапродукт посилює позиції Росії.

Нам теж давно вже прийшов час посилити себе, і це не питання якихось умовних, мінімальних незручностей, коли на кону питання існування держави Україна.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ