...Ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним — це означає бути відповідальним. Ми говоримо про свободу, тішимося свободою, бажаємо свободи, підкреслюємо своє бажання свободи, але насправді боїмося її.
Любомир Гузар, єпископ УГКЦ, кардинал Католицької Церкви

Палаючий гніт

26 лютого, 2020 - 10:43

Писати про російське кіно — справа, яка здається необов’язковою. Але є фільми, скажімо так, симптоматичні. Принаймні на Берлінському кінофестивалі. Ось один із них: «Котлован», режисер — Андрій Грязев, конкурс Panorama Dokumente.

Грязев — автор соціальної документалістики; його найвідоміша робота — «Завтра» про скандальний арт-гурт «Війна». В новій картині мистецтва обмаль, а от скандалів скільки завгодно. «Скільки можна з нас здирати того, чого вже немає!» — кричить у камеру одна з героїнь. Фраза більш ніж типова.

Називаючи фільм «Котлован», Грязев, можливо, ненавмисно, заклав асоціацію з однойменною повістю Андрія Платонова. Втім, загальне у цих творів тільки одне: котлован як втілення краху надій. Тільки у Платонова це метафора соціалістичної утопії, яку ніколи не збудують, а у Грязева — ознака нерівності і хаосу, в який занурюється Росія.

Картина складена за монтажним принципом: Грязев брав відео з відкритих джерел, переважно з Youtube й інших соцмереж. Перші десять хвилин мова, власне і йде про котловани як невід’ємну рису російського краєвиду. У них грають діти, в них провалюються автомобілі, трактори й цілі будинки, в них купаються, в них гинуть. Їх забагато. Вони повсюди.

Але потім екран заповнюють люди без житла, які зневірилися хоч колись знайти свій дім — початком будівництва якого, власне, і є котлован. Котловани є — будинків немає. Але немає й багато іншого. Бензину й газу за притомними цінами, доріг, допомоги від правоохоронців, які ігнорують скарги жінки, по-звірячому битої чоловіком, відповіді від влади, за що загинули сини, що відправилися на чергову війну. Екран заповнюють слізні прохання до царя й різноманітні прояви ненависті до нього ж — безладний, але гучний хор народу, доведеного до краю, населення, що звалилося, незалежно від політичних уподобань, в одну велику яму. Втім, Грязев, показуючи протести в північному Шиєсі, залишає в фіналі свого гіркого памфлету невеличкий проблиск: навіть на найлютішу владу можна знайти управу — в солідарності і спротиві.

І ще: слухаючи цей суцільний крик, розумієш, що таки рвоне. І рвоне сильно. І не сказати б що в далекому майбутньому.

Газета: 
Новини партнерів