«Патерсон»: оспівуючи буденну красу
Пам’ятаєте відомий вірш українського футуриста Михайля Семенка «Сім»? Якщо ні, то дозволю собі його вам нагадати:
«Понеділок
Вівторок
Середа
Четвер
П’ятниця
Субота
Неділя»
Цей текст можна вважати геніальним, а можна й назвати його дурнуватою витівкою. Як геніальною і дурнуватою є картина «Чорний квадрат» Малевича. Приблизно те ж саме можна сказати й про найновіший фільм культового ДжимаДжармуша «Патерсон». Головне питання фільму просте, але надзвичайно глибоке: хто ж такий головний герой? Це звичайний водій міського автобуса чи звичайний, так би мовити, поет?
Найпростіше було б відповісти, що головний герой є і водієм автобуса, і поетом. Як людина може бути одночасно продавцем у магазині і членом гуртка з вишивки. Джармуш, який ніколи надто сюжетом не переймався, драму своєї стрічки приховав на споді. Він показує людину, яка живе звичайне життя. Можливо, занадто звичайне, занадто розмірене, адже дні головного героя ідентичні, нецікаві, вони повторюються, наче ксерокопії (яких сам герой підсвідомо боїться й уникає). Але в той же час у нього є дещо особливе, своє – він пише вірші. Про все на світі. Про те, що бачить навколо себе. Про те, що чує в автобусі. Про свою кохану. Тобто про все те, про що варто писати хороші вірші.
Але цих віршів він нікому не показує. Про них знає лише його дружина, і вони дуже дратують його пса. Герой непоказний, непривабливий, нецікавий. І саме тому – справжній. Такий, як більшість людей на нашій планеті. Він працює, прокидається, п’є пиво, дивиться на водоспад – і все це варить у великій доменній печі своєї душі, пропускає через себе і записує в блокнот віршами. Банальними, як і саме життя. Але якщо через кілька тисячоліть люди відкопають його блокнот і прочитають тексти, вони собі досить точно зможуть уявити нашу цивілізацію: багату на дрібниці, нудну, але по-своєму прекрасну. Такий поет і такий водій ? не здатні на погані вчинки, це добрі люди. Тому й цей фільм – добрий, світлий, нормальний, звичайний. Без звихнень і спецефектів. Без прискорень і наворотів. Але з душею.
Справжньою перлиною цього фільму є діалоги, славнозвісні американські small talks. Дотепні, безглузді, стильні, дурнуваті, правдоподібні. Не знаю, чи виникне в мене бажання ще раз переглянути це кіно. Але точно знаю, що час на нього я витратив недарма. Бо в наші часи з небагатьох фільмів можеш вийти у доброму гуморі. А Джармуш таки зміг налаштувати на життєрадісний лад. Аж захотілося напекти кап-кейків і завести собаку. Хоча ні, про останнє жартую. Як і про передостаннє, зрештою, теж.
