Побачення
Сісти в маршрутку біля вокзалу. Трястися в задусі на куцому сидінні за синьою занавіскою, обливатися потом, застрягати в заторах на пекельно розжарених розбитих вулицях. Розпитувати про зупинку пасажирів, бо водій не знає власного маршруту. Нарешті, майже випадково вийти на м’який від сонця тротуар перед червоним, геть нетутешнім палацом. Опинитись під тінню корінфської колонади. Привітатися з касиркою і доглядачками.
В Одеському художньому музеї востаннє я був 18 років тому. Тоді він мене зачарував: залитими сонцем залами, спіральними сходами на другий поверх, і, головне, розкішною добіркою живопису кінця ХІХ — початку ХХ століття. «Валькірія» Врубеля, Бенуа, Сомов, дві ікони Наталії Гончарової, чотири ранніх пейзажі Василя Кандінського і, нарешті, полотна Зінаїди Серебрякової — в її «Автопортрет у костюмі Арлекіна» я просто закохався.
За ці два десятиліття мені пощастило побачити кілька світових музейних зібрань. Тепер знову крокую нагору рипучими сходами. Що я хочу зрозуміти чи перевірити? Те, наскільки я змінився? Наскільки змінився Одеський художній? Чи можна увійти двічі в одну колекцію?
І ось воно. Як мало! Суцільні домашні втіхи. З пам’яті виринають Прадо і Метрополітен, Лувр і Ватикан, і наче стадо слонів, затоптують одного Врубеля і чотирьох Кандинських і кількох Бенуа і багатьох Сомових і всю Серебрякову.
Але.
Де ще так риплять сходи, де ще прозирає краєчок моря крізь вікна, де ще Арлекін з картини Сомова «Феєрверк», знявши півмаску, посилає таємну посмішку не костюмованій кокетці поруч, а Арлекіну-Зінаїді?
Та ніде більше. Ані в Прадо, ані в Метрополітені, ані в Луврі, ані у Ватикані.
Теж мені.
