Незалежність церковна криє в собі думку про незалежність державну.
Василь Липківський, церковний реформатор, перший митрополит Української автокефальної православної церкви

Поганий хороший смак

20 вересня, 2018 - 22:04

Публічні інтелектуали в соцмережах, обмінюючи знання на популярність (нормальний такий обмін), частенько грають в ігри на кшталт: «десять найбільше переоцінених романів» або «книжки, які вважаються культовими, але мені не подобаються». Сенс гри зрозумілий: приголомшити непідготовленого читача зіткненням між смаками, загальновживаними і приватними. Мовляв, ви думаєте, що, скажімо, «Майстер і Маргарита» - хороший, якщо не кращий, на думку багатьох, роман, а я вам покажу, що це роман про героїв дев'ятнадцятого століття в театральних декораціях двадцятого. Відомий учительський прийом.

По суті, йдеться про те, що таке хороший і поганий смак. Й інтелектуал, який грає з читачем, спростовує значущість популярної думки, натякаючи, що вона побудована на поганому (неправильному) смаку, протиставляючи йому правильний і хороший.

Але смак, тим більше хороший і правильний, - вельми проблематична штука. Як, втім, і оцінка книжки. Тобто зрозуміло, що у будь-якої книжки є дві (принаймні) ціни: та, за якою її продає магазин, і який-небудь рейтинг популярності. І ці оцінки (оцінки ринку та експертів) є зовнішніми, їх важко прикріпити на обкладинку. Вони, як апостроф, містяться десь зверху і збоку.

Смак тим більше. Хороша чи погана книжка - це та невидима і тендітна градація, якою варто користуватися обережно. Бо як те, що найчастіше розуміється під хорошим смаком - є певною сумою оцінок минулого. Тобто попередня епоха відрефлексувала думку критиків, ринку, різних впливових референтних груп, і з'явилася думка, що в наступну епоху постає у вигляді канону доброго смаку. Його очевидний мінус саме в приналежності до минулого: оцінки хорошого смаку - це оцінки минулого з минулого, але такі, що здобули в безодні цього минулого популярність. І ці оцінки - або хороший смак - дуже часто безпорадні при зіткненні з новими і так званими сучасними. Це сучасне не було включено в огляд раніше, і хороший смак не розуміє, що з цим новим робити. Назвати поганим? Або оголосити хороший смак неправильним або недостатнім інструментом?

Зрозуміло, що оцінка, зокрема естетична, це - один із головних механізмів самоствердження. А відмовитися від цього механізму, поки він мені належить, для багатьох (або всіх?) просто неможливо. Це означає відмовитися від досить дешевого способу доводити собі та оточуючим свою правоту. Я вважаю, каже наш друг, мені здається, говорить колега, на мою думку, це є мерзотна гидота, стверджує опонент. Або шалене захоплення. Або те, що заслуговує на особливу увагу. Але в центрі завжди я, який оцінює і прикріплює до всього невидимі ярлики. Невидимі іншим, але палаючі яскравими неоновими джунглями для нас.

Однак довести самоцінність чого б то не було (й естетики насамперед) - непроста річ. За великим рахунком, кажучи про естетику, ми маємо справу зі зведеними у статус істини думками, що колись конкурували і цю конкуренцію виграли. Колись і ці думки були настільки ж суб'єктивні, як і наші зараз, але минуле вибрало їх як еталони. І ми цими еталонами користуємося, вважаючи естетику майже такою ж точною наукою, як фізика.

Розповім кілька  історій. Приїхав я в Нью-Йорк у середині нульових і в розмові з одним місцевим статусним інтелектуалом сказав, що у мене немає естетичних смаків. Були, але зараз немає. Мені цікаво тільки те, про що я пишу. Або думаю. І поки пишу або думаю. Це так вразило мого співрозмовника, наче я повідомив йому про невиліковну хворобу, що він покликав дружину і сказав їй зі значенням: ось, якби я не поїхав на початку 90-х із Росії, у мене теж не було б смаків, вони б просто анігілювалися під впливом того життя.

Я не впевнений, що був правильно зрозумілий, і тим більше не впевнений, що відсутність естетичних смаків - це якийсь особливий вид нещастя або страждання. Я просто зрозумів, що естетика з її оцінками цілком може бути конвертована у більш коректні соціальні та психологічні інструменти, якими я й користувався. А смаки я, безумовно, маю, але там, де не треба їх раціоналізувати, скажімо, в музиці, яку я слухаю в авто.

Ще одна історія пов'язана з конференцією в Берліні, на якій ми на початку століття були разом із Гройсом і Пріговим. Тобто там була купа відомих людей, але для моєї історії потрібні тільки ці двоє. На підсумковому засіданні під час підбиття підсумків йшлося про перспективи російської культури, і німецький ведучий, за сумісництвом перекладач популярної у німців російської жіночої детективної прози, запитав у Гройса, як у весільного генерала російсько-німецького форуму, якій книжці або якому російському автору може бути призначена в недалекому майбутньому світова слава? Або загальне визнання (я не пам'ятаю точно слова).

Гройс посміхнувся своєю обережно доброю і приплющеною посмішкою вундеркінда-підлітка за товстими скельцями окулярів і сказав: ніякій і ніколи. Вражений організатор дискусії перепитав недовірливо: тобто ви вважаєте, що жоден талановитий письменник не може народитися в сучасній Росії? Будь-який письменник може народитися де завгодно, але Росія - після кінця радянської влади стала регіональним і провінційним відділом світової глобальної культури, де її провінційність і регіональність не має шансів на те, щоб бути ідентифікованою як нове. Прігов, який сидів поруч і малював за звичкою щось на аркуші паперу, торкнувся мене легкими, як сон, перстами і додав: як, втім, і будь-яка інша книжка будь-якою іншою мовою.

Але я розповів про це не для того, щоб іще раз нагадати про кінець епохи літературоцентризму, а тільки для демонстрації ущербності - звичайно, в приватному або груповому розумінні - поняття естетична значимість. Тобто очевидно, що художньо складну (або, навпаки, просту) конструкцію можна придумати в будь-якій культурі й будь-якою мовою. Можна створити конструкцію, яка буде названа талановитою або геніальною в рамках тієї чи іншої культури, але увійти в резонанс із очікуваннями і рецепторами більш широкого простору, іменованого світовим, у неї шансів буде небагато. Що і є - досить випадковий і примхливо підібраний приклад обмеженості такого поняття, як хороший або поганий смак, про що я і подумав, читаючи про те, чим погані ті або інші з широко відомих романів.

Тобто можна - від небажання говорити довго - маркувати щось визначеннями поганий або хороший, але думати про щось важливе для себе можна при читанні як поганого, так і хорошого. І потрібно завжди бути готовим до заперечення.

Пам'ятаю, Кривулін і Бродський якось мигцем у розмові згадали Баратинського, якого потрібно було швидко відреферувати. Розкішний поет, сказав Кривулін, намагаючись піти від банальної оцінки. Хороший, Вітю, хороший, з усмішкою поправив його Бродський. Хоча між розкішним і хорошим лише семантична і поколіннєва різниця. Що іноді обертається прірвою.

Ось, згадав ще одне бонмо: один мій давній приятель, художник і колекціонер у Нью-Йорку, коли я запитав, що є цікавого в його колекції, сказав, що мені навряд чи буде цікаво: він збирає тільки погане мистецтво. Мистецтво, яке сьогодні оцінюється як погане (це вже мій коментар).

Тут теж є про що подумати.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments