Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Повільне одужання

16 грудня, 2020 - 09:19

У мене на полиці тепер теж стоїть ця книга. Грубезний том «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР», з дарчим написом упорядника — Вахтанга Кіпіані. Видання якісне, робота колосальна. З внутрішнього боку обкладинки — сумнозвісна постанова Дарницького райсуду, який так палко кинувся захищати «особисте немайнове право Медведчука Віктора Володимировича», що аж заборонив розповсюджувати «Справу Василя Стуса». Усі повороти цієї історії відомі, переказувати сенсу немає. Доки вирішення по апеляції не винесене, книга не заборонена. Наклад уже підбирається до рекордних 100 тисяч, видавництво ледь встигає друкувати.

Читати «Справу...» особисто мені тяжко. Сам застав ті часи й знаю з власного досвіду, як система перемелювала людей. Книга нагадує про це кожним рядком. Інколи просто лють заливає очі від того, наскільки всеосяжними були брехня й насильство. Це, здається, єдине, що в СРСР уміли добре: брехати, калічити й нищити. Причому влазили у всі дірки, враховували всі нюанси, діяли послідовно, продумано, стратегічно навіть. Опиратися цьому могли лише окремі героїв. Такі, як Стус.

Тяжко. І дивно.

Дивно те, як ми з того часу не вийшли психічними інвалідами.

Хоча, можливо, багато нинішніх халеп пов’язано з тим, що Україна — це територія суцільного посттравматичного розладу.

І одужувати ми почали лише 7 років тому.

Знаю, це прозвучить антиісторично, але чим далі, тим більше мені здається, що в 2013—1914 ми зробили те, що мали зробити у 1991. Викинули велику частину совка по-справжньому.

Але революція ще не закінчена. І совок теж іще не скінчився. Бо Медведчук живий. Активний. Впливовий. Виграє суди. На тридцятому році Незалежності. У ХХІ столітті. На тлі ноутбуків, електромобілів і безвізових режимів.

І ще так багато виплодків радянського пекла хапають нас за ноги.

На розпачливій ноті, втім, завершувати не хочеться.

Ми все робимо повільно. Від своєї радянської хвороби теж лікуємося дуже, дуже повільно. Але наклад книги Кіпіані — доказ того, що надія є.

І я особисто маю намір дожити до чого часу, коли виплодки опиняться саме там, звідки вони виповзли.

Газета: 
Новини партнерів