Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Про мистецтво «ч» і «ж»

3 липня, 2019 - 19:43

Нині часто доводиться чути про непропорційне представлення жінок у політиці або армії. Однак, як з’ясувалося, усюдисуща «дискримінація» дісталася й сфер, де побачити її не очікуєш.

Цього року в Києві з’явилася нова ініціатива, що має назву Інститут Звуку. В її рамках, зокрема, реалізується проект Womens Sound. Як йдеться на Facebook-сторінці проекту, «Womens Sound – це відкрита платформа для жінок, що націлена на створення умов для самостійних занять зі звуком, навчання у професіоналок звукового мистецтва та розширення можливостей жінок у сучасній електронній музиці та електронній сцені (…)». Крім того, проект має на меті «формуванням поля видимості для жінок» та «створення сприятливого й безпечного середовища для артисток електронної музики».

Передусім слід зазначити, що тут не йдеться про мистецтво як інструмент досягнення соціально-політичних цілей. Сьогодні це доволі поширена тактика. Чи вона доцільна й успішна – окреме питання. Однак з опису ініціативи зрозуміло, що мистецтво для її творців є ціллю, а не інструментом. Власне, можна припустити, що їм йдеться про те, щоб створити для митців-жінок рівні умови й нівелювати «чоловіче домінування». Тобто в результаті роботи подібних ініціатив (а їх сьогодні в різних сферах виникає чимало) має наступити гіпотетичний момент, коли зникнуть всі стереотипи й «поле можливостей» для чоловіків та жінок вирівняється. Чудово, але як саме це працює?

Фактично, мова йде про квотування, про нові ексклюзивні можливості саме для жінок-композиторів. Мовляв, якщо музична індустрія нас ігнорує, давайте створимо окремі творчі платформи, в яких зможуть брати участь лише жінки. Цією ж логікою керуються ті, хто пропонує запровадити квоту для жінок в парламенті. Начебто очевидний шлях, який однак містить в собі парадоксальну суперечність – адже йдеться про досягнення інклюзивності через ексклюзивний підхід. Але чи можна говорити про рівність, коли жінка стає політиком не винятково через свої здібності та авторитет, але також і через те, що вона жінка? Хіба це не буде автоматично підважувати всі її досягнення? Теж саме маємо з «жіночою» музикою.

Насправді, дискусія ця зовсім не нова. Зокрема, чимало списів було зламано ще декілька десятиліть тому в суперечках щодо пропорційності представлення різних статей та рас в програмах з літератури західних університетів. Ключове питання тут –  передумови валідності позамистецьких критеріїв для оцінки мистецтва. Чи не буде власне дискримінацією та знеціненням розмова про «жіноче» («африканське» тощо) мистецтво? Чи не заперечує вона певною мірою самоцінність такого мистецтва? Коли замість слухати просто «якісну музику», слухачів запрошують слухати «якісну музику, яку написали жінки», чи не є це образливим передусім для самих жінок-композиторів?..

Якщо головна мета полягає в тому, щоб людину, її потенціал, здобутки оцінювали незалежно від статі (раси, віку тощо), навряд чи ми зможемо досягнути цього шляхом «квотуванням». Оскільки закон в нашій країні, на щастя, не забороняє жінкам писати електронну музику, «феміністичний» підхід видається тут безсилим. Стереотипи щодо жінок-композиторів, якщо вони справді мають місце (зізнаюсь, не досліджував – у моїй фонотеці, до прикладу, немає окремих папок «ч» і «ж»), складались історично, а отже, щоб їх подолати, потрібно пройти відповідний історичний шлях. І він, як на мене, тільки один – жінки («чорні» / геї / (підставити свій варіант «дискримінованої меншини») мають продукувати більше крутої музики (політики / науки тощо). Власне, вони вже роблять це сьогодні! Штучні ж «милиці», які пропонують їм різного штибу «активісти», лише віддаляють цей момент.

Мова звісно не йде про те, щоб відмовитись від жіночих організацій взагалі. Курси для майбутніх матерів або «самозахист для жінок», «спільнота жінок, які живуть з ВІЛ» тощо мають на меті задовольнити специфічні потреби жінок, зумовлені, зокрема, їхніми природними особливостями. Але вони не прагнуть досягнення «рівності», тому порівняння тут кульгає.

Якщо частина творчих людей в Україні зустрічається з якимись труднощами на шляху реалізації свого потенціалу, можна лише вітати ініціативи, які надають їм для цього додаткові можливості. Однак навіщо при цьому навішувати на них ярлик «жіночої музики». Крім того, підозрюю, що й серед композиторів-чоловіків є ті, кого преса і продюсери несправедливо обходять своєю увагою.

Сьогодні в Україні з’являється чимало проектів, які декларують своєю метою досягнення «рівності» в різних сферах життя й при цьому зосереджують зусилля на підтримці нібито «дискримінованих» груп та меншин. Часто вони отримують фінансування від наших міжнародних партнерів. «Активісти» забезпечують представникам таких «меншин» додаткові можливості, надають юридичну підтримку тощо. Однак зворотний бік діяльності подібних ініціатив – це постійне протиставлення різних груп всередині суспільства, а отже і зростання внутрішньої напруги. Адже розмова про «дискримінацію» – це розмова не тільки про дискримінованих, але й про тих, хто дискримінує.

Західні країни обрали шлях «демократії меншин» ще декілька десятиліть тому. Здавалося б невпинний «соціальний прогрес» вже мав привести ці суспільства до омріяної «рівності», а відповідні організації просто зникнули б через свою непотрібність. Натомість ми чомусь спостерігаємо, як вони отримують все більше фінансування й поступово стають частиною державного апарату. Водночас «активізм» перетворився на професію. Можливо, варто просто ще трохи зачекати, а може, замість захищати «права жінок», «права геїв» та «права нацменшин», спробувати захищати «права громадянина»?..

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments