Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Рефрен

3 березня, 2017 - 11:44

Повторюється чотири рази:

- Я вбив свого батька. Я їв людське м’ясо. І я тремчу від радості.

Вимовлено за кілька хвилин до смерті, без притиску, а, отже, не є позою чи хвальбою. Це перші слова юного людожера в екранному втіленні П’єра Клементі – перші за весь фільм.

“Свинарник” складено з двох окремих історій, підкреслено розведених у часі і просторі. Один сюжет триває у досить умовному Середньовіччі, посеред химерної вулканічної пустелі, – її час від часу перетинають нужденні мандрівники. Другий в’язне в інтер’єрах анахронічного багатства, повного розпізнавальних знаків найвищого соціального прошарку – європейської повоєнної аристократії. Палац в оточенні регулярного парку з водограями перериває пустельну одноманітність подібно до маячні юнака, який стрімко божеволіє на чорних пісках.

Клементі назагал грає дивну істоту. Не просто мовчазну, а й зовсім відсторонену від подій, абсолютно мізантропічну. Невідомо, ким він є, звідки, куди йшов, чому опинився тут. Поза суспільством, поза часом. Натомість другий герой, Юліан (Жан-П`єр Луд), – персонаж саме своєї епохи, заручник визначених історичних, родинних, психологічних обставин: нацистського минулого батьків, їхнього панівного стану, лівацьких переконань нареченої Іди (Анна В’яземськи) тощо. Він мешкає у пишноті. Обідає зі срібного посуду. Любить поговорити, при цьому ніколи не підвищує голосу й ні з ким не сперечається, часто посміхається й поводиться досить галантно. А своєю психофізикою наближений до комічного, навіть комічно-істероїдного характеру, – саме так працює Луд.

Наріжний, надзвичайно важливий для фільму мотив – ставлення до людської плоті. Наскільки герой Клементі ласий до неї, настільки Юліан байдужий – навіть пориває з Ідою. Його не обходять радикальні, до того ж помітно фізіологічні витівки її однодумців (мочитися на Берлінську стіну). Охоплений млявим домашнім анархізмом, Юліан узагалі ніщо не шанує і не заперечує. В середині фільму сам упадає в загадкову прострацію – чи то хворобу, чи то сон, таку собі летаргію “ані покірного, ані непокірного”, як його характеризує батько, вічно усміхнений цинік сеньор Клоц (Альберто Ліонелло). Загибель спадкоємця відбувається без свідків – без інших персонажів, без глядачів, що чітко контрастує зі сценами арешту і страти Канібала, показаних з усіма подробицями.

Проте зв’язок у парі протагоністів міцніший, ніж здається.

Обидва, з різних причин, поневолені на власних територіях. Людожер прив’язаний до своїх мисливських угідь. Юліан не покидає батьківського маєтку. За звичні межі вони виходять лише раз, наприкінці – щоб уже не повернутися; це переміщення, як з’ясовується наостанок, для них обох обертається своєрідним стрибком віри.

Так само спільне – закритість мотивів. Спосіб харчування Канібала можна пояснити голодом, але його дії при тому виходять за межі фізичних потреб. Герой Клементі не просто поїдає людей – для нього це особливе й неповторне дійство. Неодмінне відрізання голови з подальшим її викиданням у вулканічну розколину, це джерело таємничого гуркоту і пари, виглядає як частування невідомих богів найсмачнішою часткою здобичі, себто жертвоприношення. Аутичність Юліана можна потрактувати як несвідомий протест проти батьків, проте його єдине постійне відчуття – пристрасть до свиней – залишається поза логікою. Сексуальний потяг – лише частина пояснення, неможливого без останніх епізодів.

Отже, втрапивши у пастку, герой Клементі і не думає опиратися. Він скидає одяг і застигає – відсторонений, сухоребрий. Іконографічна подібність до Христа посилюється, коли йому накидають на плечі солдатський плащ. Нарешті, перед тим, як бути розтягненим на чотирьох кілках у горизонтальному розп’ятті, він повторює своє зізнання. Метаморфоза Клементі в цю мить вражає. До цієї точки неповернення його обличчя, – худорляве, з занадто  повними губами і величезними, завжди холодними очима – втілювало собою цілковито тваринне, навіть хтонічне начало. Перед стратою він наче сяє зсередини. Його природа спалахує у новому торжестві, коли він, відмовившись від утішань священика, стверджує свій символ віри, точно структурований як християнське “в ім’я Отця і Сина і Святого Духа”.

Вихід був і для Юліана. Він міг убити батька – але той давно вже зогнив. Скуштувати людської плоті – вистачило віддати свою. Померти від радості – так і зробив.

Зрештою, обидва: Канібал як месія, Юліан як перший провісник – опинились там, де прагнули бути. В раю між кокетливо підкрученими хвостами. На небі під ратицями.

Так, власне, і настав кінець світу.


Свинарник / Porcile (1969, Италия-Франция,  98`), режиссура: П'єр  Паоло Пазоліні, сценарій: П'єр  Паоло Пазоліні, Серджо Чіті, оператор: Тонино Дели Колиі, актори: Жан-П'єр  Лео, Уго Тоньяци, П'єр  Клементі, Анна Вяземскі, виробництво:  I Film Dell'Orso, Internazionale Nembo Distribuzione Importazione Esportazione Film, IDI Cinematografica.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments