Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Секрет української літератури

28 грудня, 2018 - 11:12

Наприкінці грудня я завжди підбиваю для себе своєрідні читацькі підсумки року – кількість прочитаних книжок, якими мовами я їх читав, які жанри цьогоріч мене найбільше приваблювали. А також визначаю власне гран-прі року – книжку, яка вразила, зачепила мене найбільше. Написана так, що і я мріяв би так писати. Наприклад, у 2016 році такою для мене став роман швейцарського письменника румунського походження Каталіна Доріана Флореску «Якоб вирішує любити» в блискучому перекладі Юрка Прохаська. Перемогу серед прочитаного минулого року здобув роман «Марш Радецького» австрійського класика Йозефа Рота у конгеніальному перекладі Євгенії Горевої.

А ось рік, що відходить – 2018-й – вразив мене найбільше. Ба навіть шокував. Бо переважно пальму першості у моїх читацьких рейтингах посідають зарубіжні письменники. З тої простої причини, що українську літературу я нібито непогано знаю (український філолог, як-не-як!), тож і вразити чимось уже не так легко. Але свою читацьку корону 2018-го року я хочу віддати українському письменнику, який помер ще в минулому столітті, але якого чомусь не вивчають в університетській програмі. За роман, який, мабуть, може позмагатися за звання найкращого українського роману ХХ століття, але про який украй мало хто знає. Отож, найяскравішим читацьким враженням минулого року для мене став шедевр Юрія Косача «Володарка Понтиди».

Чому я раніше про нього не чув?! Це скидається на якусь змову або просто ревниве приховування інформації, бо тримати такого письменника в секреті, замовчувати його – гріх проти літератури. Якби не Юрій Винничук, який кілька разів нашіптував мені, що варто почитати Юрія Косача (до речі, небожа Лесі українки й онука Олени Пчілки), то я б так за його книжку й не взявся. А книжку маємо – кілька років тому її видав Іван Малкович (із ґрунтовними післямовами Марка Роберта Стеха і Ростислава Радишевського). У післямовах роман хвалять, в інтернеті теж можна знайти схвальні рецензії, але це крапля в морі проти того, на що насправді заслуговує «Володарка Понтиди». Бо йдеться про справжній шедевр – поодинокий випадок, коли це слова не є перебільшенням чи компліментом.

Ця опублікована в 1987 році книжка мала б бути у всіх шкільних і університетських програмах, не сходити з топових позицій у книгарнях, за нею треба знімати пригодницькі мультфільми для дітей, сентиментальні серіали для пенсіонерів й історичні драми в повному метрі. Але про неї та її автора переважно мовчать. І є на це дві основні причини.

По-перше, Юрій Косач – еміграційний письменник, який більшість свого життя прожив поза Україною (переважно в США). Ну але ж ми вивчаємо і знаємо українських еміграційних письменників, зокрема й значно слабших за автора «Володарки Понтиди». Бо друга причина замовчування Юрія Косача – політична. Маючи складний (дехто навіть каже: настільки екстравагантний, що аж нестерпний) характер, письменник розсварився з українськими колами на еміграції, а злидні штовхнули його на співпрацю з радянськими спецслужбами. І став Юрій Косач редактором просовєтського україномовного часопису в США, мав можливість відвідувати УРСР і публікувати на своїй батьківщині твори (щоправда, в скороченому й цензурованому варіанті). Таку колаборацію йому досі не можуть вибачити.

А варто, бо без огляду на політичні погляди й дії Косача, письменником він залишається першорядним. Це літератор світового рівня, якого не соромно б перекладати й пропагувати іншими мовами. А своєю рідною мовою Косач володів так, що хочеться з його роману цілі абзаци виписувати. Це абсолютний віртуоз української мови, бездоганний стиліст, а ще й добрий історичний хронік та белетрист, який умів так хвацько закрутити сюжет, що роман на 500 сторінок просто «ковтаєш».

Багато можна про Косача писати, але краще візьміть і почитайте його книжку. Тоді зрозумієте, чому літературне гран-прі за свій читацький 2018 рік я віддаю цьому письменнику. А прочитавши, поставите собі закономірне питання: може, варто казати, що це не Косач – родич Українки й Пчілки, а Українка й Пчілка – родички неперевершеного Косача?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments