Що бачили мої очі
«Таємниця Антуана Ватто» (оригінальна назва — «Що бачили мої очі») є рідкісним фільмом, сюжет якого побудовано довкола певних творів живопису.
Головна героїня Люсі Одібер (Сільві Тестю) — студентка мистецтвознавчого факультету, яка також працює в поліграфічному магазині. Вона одержима творчістю французького художника Антуана Ватто (1684-1721), точніше — постаттю жінки, котра завжди зображена на його полотнах зі спини. Професор Жан Дюссар (Жан-П’єр Маріелль), що курує її дослідження, спочатку допомагає, а потім протидіє своїй підопічній. Для Люсі все ще більше ускладнюється знайомством і зближенням із глухонімим мімом Вінсентом (Джеймс Тьєррі), таким же диваком і самітником, як і вона.
На перший погляд, фільм організовано довкола озвученої прокатниками «таємниці Ватто»: Люсі впевнена, що жінка, котра стоїть спиною, — одна й та сама особа на всіх полотнах, і за цим криється особиста драма художника. Дослідження переростає у згубну пристрасть: мистецтво суперечить життю. А втім, це лише верхній шар історії.
Набагато цікавіша тут інтерпретаційна складова: Люсі й Дюссар по-своєму тлумачать ті чи ті твори, і це не лекції про Ватто, не виклад основ образотворчого мистецтва, а справжній діалог із живописом, намагання налагодити особливу смислову оптику. Режисер Лоран де Бартійя і сценарист Алан Росс плетуть захопливе мереживо з фактів і власних вигадок. Люсі припускає, що картини маловідомого митця ХVІІІ століття Оппенора, котрий малював переважно акторів театру «Комеді Франсез», насправді належать пензлю Ватто; останній через нещасливе кохання створив отаку маску другорядного живописця. Картини Оппенора починають змивати, а за ними виявляються композиції Ватто.
Ця фантазія вирощена на ѓрунті ХVІІІ століття. Декоратор інтер’єрів Жиль-Марі Оппенор насправді жив у часи Ватто, саме він запропонував як формоутворюючий елемент химерну гнуту лінію, котра отримала назву «рокайль» (що означає “подрібнене каміння” або «мушлі»), а стиль, побудований на таких завитках, назвали «рококо»; однак Оппенор не намалював у житті жодної картини. З іншого боку, живопис міфічного Ватто-Оппенора, показаний у фільмі, існує: його автор — Клод Жилло — дійсно малював акторів, до того ж був наставником Ватто. Виняток — лише перше полотно, котре Люсі викуповує на аукціоні: як зізнався режисер, його скомпонували, спираючись на доробок Ватто.
Таким чином, у нас історія про художника, що, маючи історично підтверджене ім’я, був маскою генія ХVІІІ століття й малював полотна іншого митця, котрий реально існував. Процес розв’язання цього ребусу дає чималу насолоду, однак здійнена де Бартійя і Россом реконструкція неіснуючого минулого ще й здається історично точною за своїм духом: адже роки рококо були часом гри й фантазії, коли світ воістину був театром; найрізноманітніші ілюзії, маски, дивні підміни якраз складали суть епохи.
Дует виконавців головних ролей інакше ніж винятковим не назвеш. Сільві Тестю володіє нервово-витонченим амплуа, при цьому ніколи не спрощуючись до мелодраматичного надриву; її стихія — межові стани, котрі вона вміє сполучати з граничною зворушливістю, навіть дитинністю. Джеймс Тьєррі її доповнює: він віртуозно відіграє весь емоційний спектр жестами й мімікою, його герой так само ламкий і чутливий, але й м’якший. Так Люсі-Тестю і Вінсент-Тьєррі утворюють єдине, хоча й суперечливе в собі ціле, котре перебуває під постійною загрозою в силу буттєвої непристосованості до зовнішнього світу.
Інший, дуже важливий персонаж - поза кадром. Щемка, сповнена напівтонів атмосфера, самі характери Люсі й Вінсента, таких собі вразливих лицедіїв, — це Ватто як такий. Окрема заслуга режисера саме в тому, що він, не стилізувавши жодний кадр під його картини, зробив “Таємницю…” подібною до них.
Ще один план значень якраз підкреслюється авторською назвою: головний жест у фільмі — вдивляння; і це споріднює його не з кострубатою конспірологією «Коду да Вінчі», а з «Фотозбільшенням» Антоніоні. Герой останнього, вдивляючись у зроблені ним фото, виявляв там зрештою цілу історію, у підсумку фільм ставав притчею про мистецтво відображення, фіксації. «Що бачили мої очі» — про протилежне, про мистецтво вдавання, про потаємну природу геніальних обманщиків на кшталт Ватто, котрі виконують свої партії більш ніж переконливо; і їхнє ремесло, мабуть, єдине, де варто платити життям за обман як найвищу правду.
***
Таємниця Антуана Ватто / Ce que mes yeux ont vu / Що бачили мої очі (2007, Франція, 88`), режисура: Лоран де Бартійя, сценарій: Алан Росс, оператор: Жан-Марк Сельва, актори: Сільві Тестю, Жан-П'єр Марьєль, Джеймс Тьєрі, Агата Дронне, Крістіан Мілле; виробництво: Canal +, Cine Cinemas, Region Ile-de-France, Centre National de la Cinematographie.
Автор дякує Володимирові Давиденку (Нью-Йорк) за неоціненні поради під час підготовки рецензії.
