Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Шолом і капелюх

28 квітня, 2016 - 16:45

Сьогодні я беру на себе сміливість представити авдиторії «Дня» авторську рубрику, що регулярно виходитиме на сайті нашої газети – «Арт-хауз з Дмитром Десятериком».

В ній я писатиму про свої улюблені фільми, які, сподіваюся, є так само улюбленими і для вас: більшість цих стрічок уже давно визнані класикою європейського авторського кіна.

Тексти  «Арт-хаузу…» можуть здатися дещо незвичними для газетного формату – не так рецензії, як спроби максимально глибокого аналітичного занурення в той чи той фільм. Ймовірно, це читання не завжди буде легким – але ж і об’єкти розбору варті зусилля.

А першим тут з'явиться аналіз драми Жана-Люка Ґодара «На останньому подиху» – картину, з якої, безумовно, розпочалась нова епоха не лише у французькому чи європейському, а й у світовому кінематографі.         


Початок фільму “На останньому подиху” виглядає як збіг нещасливих пригод. Одного літнього ранку в порту Марселя Мішель Пуакар за підказкою подружки викрадає  “олдсмобіль”, що належить офіцерові армії США. Мішель прямує сьомою автострадою до Парижа сам, залишивши спільницю в Марселі. У бардачку знаходить револьвер. Незабаром викрадач мусить пригальмувати через дорожні роботи. Після виходу з затору, надолужуючи згаяний час, порушує правила. Два поліціянти на мотоциклах кидаються наздоганяти “олдсмобіль”. Через несподівані перегони зіскакує “крокодил” – дріт, яким можна завести будь-який мотор без ключа запалювання, тож Мішель з’їжджає з дороги і намагається сховатись у кущах. Перший мотоцикліст проїздить далі, а другий таки завертає саме до схованки. Мішель дістає з машини револьвер. Наказує: “Ані руш!” – і майже відразу стріляє. Поліціянт падає в зарості. Мішель тікає через лани. Кінець епізоду.

У цих початкових хвилинах, наче в зародку, міститься подальша історія аж до самого фіналу. Тут є все те, що врешті-решт згубить Пуакара: дівчата, автомобілі, зброя й поліція, та ці випадковості включно з пострілом продумані й прораховані режисером; подібний принцип керованого випадку є важливим також для драматургії неореалізму, панівного на той час у сусідній Італії.

Сам момент убивства виконаний, однак, у зовсім інакшій манері. Ґодар дає надвеликий профіль Мішеля (причому, він дивиться в бік, протилежний тому, де мала би бути ціль) у крислатому капелюху, який затіняє його обличчя, а потім так само на весь екран – револьвер, у якому неквапно прокручується барабан. Образ прямо відсилає до іконографії американського класичного кіна, зокрема, до вестерну та ґанґстерської драми.

Патрульний, якого вбиває Мішель, взагалі не персоніфікований. Голова закрита шоломом, тіло – уніформою. Бачимо його, враженого кулею, вже у падінні – жодного звуку чи зайвого руху, що хоч би якось виказували індивідуальність. Пізніше в новинах убитого називають Тібо – чи то прізвище, чи прізвисько, а газетну публікацію про його загибель проілюстровано світлиною, де він знову на мотоциклі й у службовому шоломі – справжня людина без обличчя, ба навіть не людина, а функція, статус.

Мішель тієї миті, коли тисне на гачок, теж певним чином втрачає індивідуальність, але зовсім по-іншому: губить її в потоці усталених образів-форм кіна, існуючих як даність. Отже, не міг не вистрелити. Герой Бельмондо у цьому епізоді – учасник того руху опору реальності, яким для Ґодара завжди був кінематограф. Натомість Тібо – це не просто частина системи, а чистісіньке її втілення – безособовий, затертий ґвинтик.

Так без зайвих слів, кількома кадрами, створюється найкращий маніфест з усіх, що лише можна було би вигадати: нове кіно стріляє в устрій, у закон, у суспільство, що воно санкціонує цей лад і цей закон – і, на відміну від Пуакара, кіно перемагає. 

НА ОСТАННЬОМУ ПОДИХУ/А BOUT DE SOUFFLE (Франція 1959, 90’); режисер і сценарист: Жан-Люк Ґодар, за оповіданням Франсуа Трюффо; оператор: Рауль Кутар, актори: Джін Сіберґ, Жан-Поль Бельмондо, Анрі-Жак Уе, Жан-П’єр Мельвіль.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments